Запорізький журналіст та рекламник Володимир Грановський став автором творів для дітей, та вже видав власні збірки казок.
Першою була надрукована й побачила світ його повість-казка «Автошка» про пригоди маленького автомобільчика та автослюсаря Василя. До речі, книжка була вперше презентована на Книжковій Толоці в Запоріжжі. Потім були інші роботи, у тому числі й замовлення від українських видавництв. Нещодавно Володимир створив у Facebook сторінку, де анонсував англійський переклад створеної раніше казки «Дід Мороз живий!», дещо наївної, але доброї розповіді про тих і для тих, хто вірить в дива. З анотації до казки: «Чи існує насправді Дід Мороз? Ніхто не знає відповіді, навіть розумні дорослі… Але діти вірять, принаймні, до певного віку. А що буває з тими, хто продовжує вірити в Діда Мороза? На них очікують несподіванки, пригоди і магія». Про магію письменництва читачам видання «Запорозька Січ» розповів автор Володимир Грановський.
– У першу чергу, мене цікавить твій тематичний твір, оскільки ми розмовляємо в новорічні свята. Казка «Дід Мороз живий!» готувалася заздалегідь «під ялинку» або виникла спонтанно? Яка історія появи цього твору?
– Чому автор взяв ручку або сів за клавіатуру, образно кажучи?.. Якщо у людини є потреба писати, то її відвідують ідеї. Так виходить оповідання чи повість. Ця казка з’явилася саме завдяки роздумам про новорічні свята та дива.
– У мене склалося враження, що ця історія написана для підлітків. Навіть казка для дорослих, у яких живе така собі внутрішня дитина, що потребує дива, про яке ти пишеш в казці. Тож ти створюєш твори для аудиторії або для своєї внутрішньої дитини?
– Напевно, все ж таки для аудиторії. Ми в житті проходимо через певні етапи. Коли діти вірять у Діда Мороза беззастережно, чекаючи подарунки під ялинкою. Потім в якийсь момент більшість перестає вірити. Зараз моїй доньці 14 років, і вона досі вірить в новорічні дива. Купа фільмів, творів на цю тему існує в світі. І в них прямо не пояснюється, як це все працює насправді. Я у своїй казці розповів власну версію новорічного дива.
– Ми говоримо «Дід Мороз» і маємо на увазі диво…
– Для когось це Санта-Клаус, Святий Миколай в різних інтерпретаціях.
– А для когось – подарунок долі?
– Так. Дива насправді існують. І ніколи не треба від них відмовлятися.
– Тобто, в тебе вийшла казка і для підростаючих дітей, і для внутрішньої дитини в кожному дорослому в очікуванні дива, свята від життя. Віра в те, що з тобою обов’язково станеться щось чарівне. Правильно?
– Звичайно. Що стосується аудиторії, мене завжди це питання ставить в глухий кут. Ось запитують, на яку аудиторію це розраховано. Вимагають вказати вік. Але ж і деяким дорослим подобається читати казки, не тільки маленьким дітям.
– У тебе є вже видані книжки, були замовлення від видавництв. Ось ти кажеш, що не розумієш, як можна на аудиторію писати, а я не розумію, як можна писати на замовлення видавництва.
– Дуже просто. У нас в Україні процес створення книг чітко розділений. З одного боку, автори пишуть за своїм задумом, потім намагаються видати твір за свої гроші або зацікавити яке-небудь видавництво. Так у мене вийшло з «Автошкою». Повість-казка була написана без жодного замовлення, і так сталося, що спочатку вона була надрукована російською мовою у складі збірника «Заповідник казок» ще в 2013 році, а 5 років потому київське видавництво «АВІАЗ» видало казку як самостійний твір. Інша схема – видавництва замовляють автору, наприклад, вірші для дітей від 7 до 10 років на визначену тему. Робота на замовлення оплачується досить символічно, але це дає автору можливість публікуватися. Наприкінці минулого року у харківському видавництві «Пегас» вийшла дитяча енциклопедія. Це дуже гарна й пізнавальна книга, я для неї разом з редактором видавництва написав віршики-загадки. В таких проєктах мені щастить працювати час від часу, за що я дуже вдячний видавництву. Зараз за моєї участі в цьому ж видавництві друкується книжечка з пазлами для найменших. Я є автором текстів.
– Як вдалося стати письменником?
– Я про це мріяв ще у дитинстві. Вже юнаком писав гумористичні оповідання для «Літературної газети», хоча їх не друкували. В армії та під час навчання в університеті інколи складав вірші. Знову закортіло писати вже відносно нещодавно – у 2012 році. Що спонукало? Як батько 2-х дітей, цікавився дитячою літературою. Вразило, що у продажу переважно одні й ті самі книжки. Звісно, дуже гарні й цікаві, але хотілося чого-небудь новенького. Так збіглося, що того ж року я почав спілкуватись у Фейсбуці з нашою землячкою, нині дуже відомою англійською ілюстраторкою та авторкою Еліною Елліс. Її книжки видаються різними мовами. Вона дуже мені допомогла – і корисними порадами, і власним прикладом. Я почав брати участь у літературних проєктах та конкурсах, здебільшого писав для Заповідника казок, з яким у ті часи також співпрацювала й Еліна. Щоб заохотити мене, вона пообіцяла проілюструвати мою казку у разі, якщо її включать до щорічного друкованого збірника «Заповідник казок. Вибране». Так, у 2013 році з’явився «Автошка» – спочатку у вигляді невеличкої казки, а згодом, за порадою керівника проєкту Валентина Лебедєва, казочка виросла до повісті. А Еліна Елліс була хрещеною феєю та першим ілюстратором «Автошки».
– А хто був першим читачем?
– Першим читачем була донька Наташа, якій виповнилось тоді 8 років. Їй «Автошка» дуже сподобався та навіть викликав захоплення. І хоча зараз вона і підросла, але із задоволенням читає нові казки або вірші. А деякі з них вона навіть ілюструє.
– Ти ще й працюєш… Виходить поєднувати роботу і письменництво? Це хобі чи друга робота?
– Ні, це поки ще не робота. Письменництво – це хобі, яким я займаюся у вільний час. Якби я писав серйозні великі романи, це б вимагало багато часу. Але діти здебільшого не люблять великих творів. Їм цікаво читати коротеньке, ємне. Є у мене речі, які я публікую в Інтернеті, розраховуючи таким чином знайти видавництво, що зацікавиться матеріалом. Але видавництва в Україні здебільшого працюють за своїми планами і не люблять ризикувати. Адже бізнес це малоприбутковий, і з новими творами вони неохоче працюють.
– Щодо видавничого бізнесу й читання дітьми. Зараз росте покоління аудіовізуалів. На відміну від старших поколінь, вони не звикли сприймати інформацію в друкованому вигляді. Як зацікавити сучасних дітей та зробити їх читачами? Є у тебе рецепт?
– Купувати їм цікаві книги. Інших рецептів я не бачу. Йде тенденція, у нас – меншою мірою, більшою мірою – на Заході. Там велику частину дитячої книги займає ілюстрація, а до неї йде текст з 2-3 речень на сторінку. На жаль, така тенденція спостерігається.
– Виникає питання про ілюстрації творів. Є талановиті автори?
– З цим в Україні проблем немає. У нас дуже багато талановитих ілюстраторів.
– Автор Володимир Грановський знайшов свого ілюстратора?
– Є різні ілюстратори під кожний проєкт. Все залежить від манери, в якій ілюстратор працює. Для книги «Автошка» видавництво, наприклад, знайшло ілюстратора – талановиту київську художницю Ольгу Кузнєцову. Ілюстрації до книги «Автошка» вийшли дуже вдалими. І так здається не тільки мені.
– Які почуття виникають, коли тримаєш в руках власну книгу? Це дитина, предмет для гордості?
– Природно, це предмет гордості, радості, це велике задоволення для автора. Коли ти бачиш свої мрії, які втілюються в життя.
– Тобто, ось воно – це диво, яке ти зробив у своєму житті?
– Абсолютно правильно. З виходом книги не закінчується діяльність. Виникає необхідність писати ще.
– У Запоріжжі можна хоч одну твою книгу купити?
– Якщо йдеться про «Автошку», то найпростіше й найдешевше книгу можна купити в інтернет-магазині: https://www.yakaboo.ua/avtoshka.html.
– Доходи, як автор, вже отримував?
– За «Автошку» отримав примірники книги безкоштовно. Від видавництва, з яким співпрацюю, отримую гонорари та також кілька примірників енциклопедії. Певен, головні доходи ще попереду.
– А витрати?
– Не скажу, що їх було багато, але тим не менш. Мені доводилося у видавництві купувати власні книги, щоб комусь подарувати. Але я вдячний видавцям за те, що вони дали мені шанс як автору, в будь-якому випадку. В Україні інтерес до друкування літератури, навіть дитячої, досить слабкий, на жаль. У держави, на мій погляд, немає великої зацікавленості в заохоченні книговидавців у розвитку галузі. Співпрацюють тільки з певним колом видавництв. Пробитися іншим на цей ринок дуже складно.
– Тим не менш, треба пробиватися, писати. Якщо внутрішня потреба вимагає, потрібно її реалізовувати?
– Писати треба неодмінно, якщо ви відчуваєте потребу. До того ж, є Інтернет, де можна також публікувати свої твори. А якщо ставитися до цього, як до улюбленої справи – тоді все буде простіше. Хоча я б залюбки займався цим кожного дня. Можливо, коли-небудь моя мрія й здійсниться. До речі, хочу дати пораду тим, хто мріяв про щось, або мріє зараз. Не бійтесь здійснювати свої мрії. Ви навіть не уявляєте, скільки задоволення це приносить.
