Запорізький журналіст став письменником-казкарем

Запорізький журналіст та рекламник Володимир Грановський став автором творів для дітей, та вже видав власні збірки казок.

Першою була надрукована й побачила світ його повість-казка «Автошка» про пригоди маленького автомобільчика та автослюсаря Василя. До речі, книжка була вперше презентована на Книжковій Толоці в Запоріжжі. Потім були інші роботи, у тому числі й замовлення від українських видавництв. Нещодавно Володимир створив у Facebook сторінку, де анонсував англійський переклад створеної раніше казки «Дід Мороз живий!», дещо наївної, але доброї розповіді про тих і для тих, хто вірить в дива. З анотації до казки: «Чи існує насправді Дід Мороз? Ніхто не знає відповіді, навіть розумні дорослі… Але діти вірять, принаймні, до певного віку. А що буває з тими, хто продовжує вірити в Діда Мороза? На них очікують несподіванки, пригоди і магія». Про магію письменництва читачам видання «Запорозька Січ» розповів автор Володимир Грановський.

– У першу чергу, мене цікавить твій тематичний твір, оскільки ми розмовляємо в новорічні свята. Казка «Дід Мороз живий!» готувалася заздалегідь «під ялинку» або виникла спонтанно? Яка історія появи цього твору?

– Чому автор взяв ручку або сів за клавіатуру, образно кажучи?.. Якщо у людини є потреба писати, то її відвідують ідеї. Так виходить оповідання чи повість. Ця казка з’явилася саме завдяки роздумам про новорічні свята та дива.

– У мене склалося враження, що ця історія написана для підлітків. Навіть казка для дорослих, у яких живе така собі внутрішня дитина, що потребує дива, про яке ти пишеш в казці. Тож ти створюєш твори для аудиторії або для своєї внутрішньої дитини?

– Напевно, все ж таки для аудиторії. Ми в житті проходимо через певні етапи. Коли діти вірять у Діда Мороза беззастережно, чекаючи подарунки під ялинкою. Потім в якийсь момент більшість перестає вірити. Зараз моїй доньці 14 років, і вона досі вірить в новорічні дива. Купа фільмів, творів на цю тему існує в світі. І в них прямо не пояснюється, як це все працює насправді. Я у своїй казці розповів власну версію новорічного дива.

– Ми говоримо «Дід Мороз» і маємо на увазі диво…

– Для когось це Санта-Клаус, Святий Миколай в різних інтерпретаціях.

– А для когось – подарунок долі?

– Так. Дива насправді існують. І ніколи не треба від них відмовлятися.

– Тобто, в тебе вийшла казка і для підростаючих дітей, і для внутрішньої дитини в кожному дорослому в очікуванні дива, свята від життя. Віра в те, що з тобою обов’язково станеться щось чарівне. Правильно?

– Звичайно. Що стосується аудиторії, мене завжди це питання ставить в глухий кут. Ось запитують, на яку аудиторію це розраховано. Вимагають вказати вік. Але ж і деяким дорослим подобається читати казки, не тільки маленьким дітям.

– У тебе є вже видані книжки, були замовлення від видавництв. Ось ти кажеш, що не розумієш, як можна на аудиторію писати, а я не розумію, як можна писати на замовлення видавництва.

– Дуже просто. У нас в Україні процес створення книг чітко розділений. З одного боку, автори пишуть за своїм задумом, потім намагаються видати твір за свої гроші або зацікавити яке-небудь видавництво. Так у мене вийшло з «Автошкою». Повість-казка була написана без жодного замовлення, і так сталося, що спочатку вона була надрукована російською мовою у складі збірника «Заповідник казок» ще в 2013 році, а 5 років потому київське видавництво «АВІАЗ» видало казку як самостійний твір. Інша схема – видавництва замовляють автору, наприклад, вірші для дітей від 7 до 10 років на визначену тему. Робота на замовлення оплачується досить символічно, але це дає автору можливість публікуватися. Наприкінці минулого року у харківському видавництві «Пегас» вийшла дитяча енциклопедія. Це дуже гарна й пізнавальна книга, я для неї разом з редактором видавництва написав віршики-загадки. В таких проєктах мені щастить працювати час від часу, за що я дуже вдячний видавництву. Зараз за моєї участі в цьому ж видавництві друкується книжечка з пазлами для найменших. Я є автором текстів.

– Як вдалося стати письменником?

– Я про це мріяв ще у дитинстві. Вже юнаком писав гумористичні оповідання для «Літературної газети», хоча їх не друкували. В армії та під час навчання в університеті інколи складав вірші. Знову закортіло писати вже відносно нещодавно – у 2012 році. Що спонукало? Як батько 2-х дітей, цікавився дитячою літературою. Вразило, що у продажу переважно одні й ті самі книжки. Звісно, дуже гарні й цікаві, але хотілося чого-небудь новенького. Так збіглося, що того ж року я почав спілкуватись у Фейсбуці з нашою землячкою, нині дуже відомою англійською ілюстраторкою та авторкою Еліною Елліс. Її книжки видаються різними мовами. Вона дуже мені допомогла – і корисними порадами, і власним прикладом. Я почав брати участь у літературних проєктах та конкурсах, здебільшого писав для Заповідника казок, з яким у ті часи також співпрацювала й Еліна. Щоб заохотити мене, вона пообіцяла проілюструвати мою казку у разі, якщо її включать до щорічного друкованого збірника «Заповідник казок. Вибране». Так, у 2013 році з’явився «Автошка» – спочатку у вигляді невеличкої казки, а згодом, за порадою керівника проєкту Валентина Лебедєва, казочка виросла до повісті. А Еліна Елліс була хрещеною феєю та першим ілюстратором «Автошки».

– А хто був першим читачем?

– Першим читачем була донька Наташа, якій виповнилось тоді 8 років. Їй «Автошка» дуже сподобався та навіть викликав захоплення. І хоча зараз вона і підросла, але із задоволенням читає нові казки або вірші. А деякі з них вона навіть ілюструє.

– Ти ще й працюєш… Виходить поєднувати роботу і письменництво? Це хобі чи друга робота?

– Ні, це поки ще не робота. Письменництво – це хобі, яким я займаюся у вільний час. Якби я писав серйозні великі романи, це б вимагало багато часу. Але діти здебільшого не люблять великих творів. Їм цікаво читати коротеньке, ємне. Є у мене речі, які я публікую в Інтернеті, розраховуючи таким чином знайти видавництво, що зацікавиться матеріалом. Але видавництва в Україні здебільшого працюють за своїми планами і не люблять ризикувати. Адже бізнес це малоприбутковий, і з новими творами вони неохоче працюють.

– Щодо видавничого бізнесу й читання дітьми. Зараз росте покоління аудіовізуалів. На відміну від старших поколінь, вони не звикли сприймати інформацію в друкованому вигляді. Як зацікавити сучасних дітей та зробити їх читачами? Є у тебе рецепт?

– Купувати їм цікаві книги. Інших рецептів я не бачу. Йде тенденція, у нас – меншою мірою, більшою мірою – на Заході. Там велику частину дитячої книги займає ілюстрація, а до неї йде текст з 2-3 речень на сторінку. На жаль, така тенденція спостерігається.

– Виникає питання про ілюстрації творів. Є талановиті автори?

– З цим в Україні проблем немає. У нас дуже багато талановитих ілюстраторів.

– Автор Володимир Грановський знайшов свого ілюстратора?

– Є різні ілюстратори під кожний проєкт. Все залежить від манери, в якій ілюстратор працює. Для книги «Автошка» видавництво, наприклад, знайшло ілюстратора – талановиту київську художницю Ольгу Кузнєцову. Ілюстрації до книги «Автошка» вийшли дуже вдалими. І так здається не тільки мені.

– Які почуття виникають, коли тримаєш в руках власну книгу? Це дитина, предмет для гордості?

– Природно, це предмет гордості, радості, це велике задоволення для автора. Коли ти бачиш свої мрії, які втілюються в життя.

– Тобто, ось воно – це диво, яке ти зробив у своєму житті?

– Абсолютно правильно. З виходом книги не закінчується діяльність. Виникає необхідність писати ще.

– У Запоріжжі можна хоч одну твою книгу купити?

– Якщо йдеться про «Автошку», то найпростіше й найдешевше книгу можна купити в інтернет-магазині: https://www.yakaboo.ua/avtoshka.html.

– Доходи, як автор, вже отримував?

– За «Автошку» отримав примірники книги безкоштовно. Від видавництва, з яким співпрацюю, отримую гонорари та також кілька примірників енциклопедії. Певен, головні доходи ще попереду.

– А витрати?

– Не скажу, що їх було багато, але тим не менш. Мені доводилося у видавництві купувати власні книги, щоб комусь подарувати. Але я вдячний видавцям за те, що вони дали мені шанс як автору, в будь-якому випадку. В Україні інтерес до друкування літератури, навіть дитячої, досить слабкий, на жаль. У держави, на мій погляд, немає великої зацікавленості в заохоченні книговидавців у розвитку галузі. Співпрацюють тільки з певним колом видавництв. Пробитися іншим на цей ринок дуже складно.

– Тим не менш, треба пробиватися, писати. Якщо внутрішня потреба вимагає, потрібно її реалізовувати?

– Писати треба неодмінно, якщо ви відчуваєте потребу. До того ж, є Інтернет, де можна також публікувати свої твори. А якщо ставитися до цього, як до улюбленої справи – тоді все буде простіше. Хоча я б залюбки займався цим кожного дня. Можливо, коли-небудь моя мрія й здійсниться. До речі, хочу дати пораду тим, хто мріяв про щось, або мріє зараз. Не бійтесь здійснювати свої мрії. Ви навіть не уявляєте, скільки задоволення це приносить.

 

Оставьте свой ответ

Please enter your comment!
Please enter your name here

16 − 15 =