Як виглядає Прип’ять через 39 років після катастрофи на ЧАЕС, наскільки небезпечні там рівні радіації та чи є шанси на повернення життя у Зону відчуження, – читайте у репортажі РБК-Україна.
Головне:
Місто-примара. Як виглядає Прип’ять, охоплена радіацією?
Невидимий ворог. Що зараз із радіаційним фоном і де найбільші забруднення?
Звірі-мутанти? Що відбувається із тваринним світом у Прип’яті?
Окупанти у «рудому» лісі – стратегічна помилка чи військовий експеримент росіян?
Чи стане коли-небудь Зона відчуження придатною для життя?
Місто мирного атома, яке померло від радіації
Зона відчуження від початку повномасштабного вторгнення закрита для відвідування туристами. Потрапити туди нам вдається лише на спецумовах преси. Завчасно подаємо документи для пропуску на КПП, спершу проходимо контроль на в’їзді до 30-кілометрової зони. Далі – ще один пункт.
У Прип’ять в’їжджаємо через сумнозвісний «Міст смерті». За легендою, тут у ніч на 26 квітня 1986 року зібралися місцеві жителі – дивитися, як горить реактор на ЧАЕС. Кажуть, від потужної дози радіації всі вони загинули. Цю сцену зобразили в культовому серіалі «Чорнобиль» від HBО.
«Насправді, це художній прийом режисера: людям було зручніше спостерігати за пожежею просто з вікон своїх квартир у багатоповерхівках», – пояснює нам Надія Мудрик-Мочалова з Державного агентства України з управління Зоною відчуження.
Місто, яке колись вирувало життям, тепер називають примарою. Про те, що Прип’ять назавжди застрягла у радянській епосі, нагадують величезні герби СРСР на двох багатоповерхівках. За ними на будинку видніється напівзруйнований напис «Хай буде атом робітником, а не солдатом» – зайвий раз доводить, що політика мирного атома у союзі провалилась.
Центр Прип’яті (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
Природа поглинає місто. Дерева у самісінькому центрі виросли заввишки у кілька поверхів, тротуари вкрились мохом. Наступати на нього нам забороняють – ходити радять лише по асфальтованих ділянках. Торкатись чого-небудь – теж не можна.
«Від іонізуючого випромінювання людину захищають три основні фактори: час перебування у небезпечній зоні; відстань до радіоактивного джерела та наявність укриття. Пересуватись лише по визначених маршрутах – одне із правил безпеки у Зоні відчуження. Ми постійно їх перевіряємо за допомогою системи радіаційно-екологічного моніторингу і радіаційно-дозиметричного контролю», – пояснює Сергій Кірєєв гендиректор ДСП «Екоцентр», персонал якого здійснює радіаційний контроль у Зоні відчуження.
Єдині звуки у Прип’яті – спів пташок і «потріскування» дозиметра. Той періодично показує перевищення радіації – у центрі переважно 1,5 мкЗв, хоча місцями падає до норми 0,3 мкЗв.
Найвищі показники фіксуємо біля Чортового колеса – над каналізаційним люком радіація зашкалює – 7 мкЗв і продовжує рости. Це в 70 разів більше, ніж ми виміряли у Києві. При короткому контакті для нас це не несе загрози. До слова, мешканці Прип’яті під час евакуації отримали дозу 11–19 тисяч мкЗв.
Чортове колесо, яке мало запрацювати 1 травня 1986 року (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
«Забруднення у Зоні має плямистий характер, тому рівень радіаційного фону дуже відрізняється. У 39 пунктах автоматизована система контролю радіаційного стану (АСКРС) моніторить потужність дози гамма-випромінюючих радіонуклідів. Щогодини дані передаються до оперативно-диспетчерського центру. Для кожного пункту встановлені свої контрольні рівні. Якщо вони перевищені, тоді система переходить у режим надзвичайної ситуації і передає інформацію кожні 2-5 хвилин», – каже Кірєєв.
Система спостережень також досліджує всі складові довкілля: вміст радіоактивних аерозолів у повітрі, радіоактивні випадіння з атмосфери, вміст радіонуклідів у поверхневих, підземних та стічних водах, їх вміст у ґрунтах, рослинності, гідробіонтах тощо.
«Найбільше забруднення радіонуклідами фіксуємо на пунктах захоронення радіоактивних відходів, на площах слідів радіоактивних випадінь та на проммайданчику біля ЧАЕС», – додає експерт.
Про іншу небезпеку у Прип’яті, уже воєнну, зрідка нагадує гудіння дронів – наші військові «патрулюють» територію, бо до кордону з Білоруссю 16 кілометрів. Жодні інші звуки цивілізації сюди не доходять, моментами зникає навіть мобільний зв’язок.
Річковий порт Прип’яті та однойменне кафе (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
Порожні вулиці й спустошені домівки
Готель «Полісся» і палац культури «Енергетик» стоять з розбитими вікнами. У холі палацу на облущеній фресці «советські люди» злились у танку, ймовірно, імітуючи дружбу народів і щасливе майбутнє. Поряд – агітпункт, де досі зберігаються портрети партійців, комуністичні листівки й розірваний плакат із цитатою Леніна: «Учиться, учиться и еще раз учиться».
Заходжу вглиб, щоб роздивитись колишню сцену чи то кінотеатр. Здригаюсь від несподіванки – з темряви лунає «шепіт». За мить розумію, що то звуки води, яка просочується крізь дах, що за чотири десятиліття дав тріщини. Йти далі бажання зникає: і страшно, і небезпечно – радіація тут нижча, але є загрози обвалів.
Палац культури «Енергетик» (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
За «Енергетиком» – Чортове колесо. Прип’ятські дітки встигли тут покататись лише в тестовому режимі – аварія сталась за 4 дні до його відкриття. Тепер це місце культове серед туристів і сталкерів. Дехто на пам’ять про себе залишив на атракціоні вандальські написи. Їх не зупинила навіть радіація – 0,9–1,5 мкЗв. Ще одні небажані сліди людей у Зоні відчуження – банки з-під енергетиків «Non Stop Stalker», які тут повсюдно залишають любителі однойменної комп’ютерної гри.
Натрапляємо на магазин «Радуга», завалений битим склом, меблями й побутовою технікою. Впадає в очі касовий апарат – такий зараз можна побачити лише у музеях. Вивіска досі закликає покупців: «Мы вас рады обслужить». З 27 квітня 1986 року, відколи 47 тисячне місто евакуювали, тут вже не було жодного покупця. Ми теж звідси йдемо – важке, сповнене пилу, повітря не дає нормально дихати.
Магазин «Радуга» (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
У дворах рухаємось по маркованих жовтим скотчем стежках. Заходити за межу – небезпечно. Після звільння цієї території від російських окупантів ще не всі ділянки «очистили» від мін.
Про колишніх мешканців нагадують лише порожні будинки. Квартири прочинені, майже всі уже без меблів та інших речей. Їх після евакуації населення захоронили через високий вміст радіації. В одному під’їзді знаходжу списки жителів. Цікаво, чи вижили вони від отриманої дози?
Лякаюсь від думки, що забудова у Прип’яті дуже нагадує типові мікрорайони у Києві – Нивки, Сирець, Оболонь і навіть мій двір. Стає тривожно від розуміння, що подібна трагедія може статись практично всюди. А звідси до Києва лише 112 км.
Жителі виїхали зі своїх будинків 27 квітня 1986 року (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
«Ніхто не застрахований від повторення катастрофи Чорнобиля. Подібна радіаційна аварія була і на Фукусімі в Японії. Тому ніяких гарантій ніхто не дасть, але реакторів РБМК-1000, які були на ЧАЕС, в Україні більше нема. На решті атомних станцій інші конструкції реакторів, які мають потужний захист», – говорить Кірєєв.
Зараз головні жителі міста – лосі, лисиці, кабани, єнотоподібні собаки й коні Пржевальського. Жодної тварини нам не щастить побачити, але постійно натрапляємо на їхні «біологічні сліди».
«Людський тиск на цю територію пішов і це нормально, що сюди повернулись тварини. Радіацію звірі, звісно, поглинули, але це не означає, що від великої дози у них виросте друга голова чи п’ята лапа. Подібних мутацій ми тут не бачили, але зміни в організмі тварини, звичайно, відбуваються. Щоб їх вивчити, треба додаткові дослідження, які важко проводити. Потрібно зрозуміти, де саме жила ця тварина, як харчувалася й де ходила до водопою», – говорить Кірєєв.
Рівень радіації у приміщенні нижчий, ніж зовні (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
Зони особливих небезпек
Частину техніки, яка брала участь у ліквідації наслідків аварії, закопали, бо надто фонила. Решту – у 2021 році виставили на території АТГ–2 для експозиції просто неба: тут і вантажівки, і пожежні машини. Серед них і БелАЗи, які мили дороги Прип’яті після катастрофи. Дивно й недоречно виглядає ІСУ–152, пофарбована у рожевий колір.
«Ця самохідна артилерійська установка після аварії зносила будівлі, працювала як тягач. Ми знайшли її на території ЧАЕС, вона наполовину була закопана у землю через високий радіаційний фон. За допомогою кранів і тягачів ми її перенесли сюди», – каже Надія. Радить нам ближче не підходити до експоната.
Кілька років тому сталкери облили техніку фарбою – це був своєрідний протест проти того, аби у Прип’ять возили туристів. Пошкодивши установку, хотіли зменшити інтерес до Зони. Працівники ДАЗВ не ризикують змивати фарбу – установка досі дуже фонить.
Техніка, яка брала участь у ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
«У 2014 році, коли тільки почалося АТО, у російських ЗМІ пішла інформація, що радіаційно забруднена техніка бере участь у бойових діях. Вони виставили фото РХМ-кашалот, яка начебто з Чорнобильської зони, воює під Донецьком. А ця техніка у той час насправді зберігалась у нас», – додає Надія.
Про найнебезпечніші експонати нам лише розповідають – десь тут зовсім поряд є так званий «ківш смерті». Техніка, яка набрала стільки радіації, що до неї досі не можна наближатися.
Те саме – і з медичною частиною, куди привозили перших опромінених пожежників. Непримітний будинок нам показують здалеку, у його підвалах лежать засипані піском костюми ліквідаторів пожежі на ЧАЕС. Численні відео сталкерів у мережі показують, що рівень радіації навіть зараз там доходить до 535 мкЗв.
Медична частина, куди провозили опромінених пожежників (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
«Як довго ще буде закрита Зона відчуження – складне питання. Тут є забруднення альфа-випромінюючими радіонуклідами, які мають періоди напіврозпаду від сотень до тисяч років. Водночас період напіврозпаду стронцію-90 – 28 років, цезію-137 – 30 років. Це означає, що вже зараз цих радіонуклідів стало вдвічі менше. Але для інших радіонуклідів, наприклад, ізотопи плутонію 238, 239, 240 та америцій-241, період напіврозпаду ще не настав», – каже Кірєєв.
Виїжджаємо з міста, обабіч видніється напис «Прип’ять», а зовсім поруч дерев’яне розп’яття. Помічаю у цьому якийсь символізм – «місто, яке розіп’яли».
Прип’ять (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
Як тільки думаю, що вже головна радіаційна небезпека минула, починає пищати дозиметр – показники різко піднялись до 4 мкЗв – так фонить «рудий» ліс. Проїжджаємо повз.
Після аварії тут осіла одна з найбільших доз радіації – дерева миттю «поржавіли». Зараз на цьому місці вже нові насадження, звичайні – зелені. Про невидиму небезпеку попереджає лише жовтий трикутник із знаком радіація. Три роки тому російські окупанти тут рили окопи і, начебто, вже через місяць почали помирати від променевої хвороби.
«Я майже на 100% впевнений, що над цими солдатами у «рудому» лісі проводили експерименти. Бо з точки зору військової справи, ці окопи тут абсолютно недоцільні були. Це майже середина зони, до позицій ЗСУ було далеко. Думаю, що російське керівництво вирішило подивитись, що буде, якщо людина проведе декілька тижнів у зоні радіаційного забруднення без спеціального захисту. Ми ж знаємо, як вони «люблять» своє населення. Чи померли ті солдати, ми не маємо достовірних даних, але те, що на них потім проводили якісь дослідження – я переконаний», – каже Кірєєв.
Чи стане зона відчуження зоною відродження
За 2 кілометри від Прип’яті розташована ЧАЕС. Здалеку помічаємо наслідки атаки російського дрона 14 лютого цього року – дірка в укритті зробила його непридатним для подальшої експлуатації.
«Після атаки радіаційний фон не змінився. Ми одразу перевели 4 пункти АСКРС навколо «Укриття» у стан надзвичайної ситуації. Оперативна група радіаційної розвідки проводила відбір проб повітря. Витоку радіоактивних аерозолів не зафіксували, змін потужності дози гамма-випромінюючих радіонуклідів також. Якби тоді був витік, то радіоактивна хмара рухалася би в бік Білорусі у напрямку Гомеля. Бо вітер дув у їхню сторону. Орки б тоді «насипали» своїм «братам» радіацію на голову», – говорить Кірєєв.
Чорнобильська атомна електростанція (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
Щоб потрапити у саме місто Чорнобиль, яке за 18 км від ЧАЕС, нам доводиться пройти дозиметричний контроль на ККП, бо виїжджаємо із 10-км зони у менш забруднену 30-км.
Авто перевіряють на радіацію спеціальним обладнанням. Нам доводиться проходити крізь стійки РЗБ. Вони подібні до металошукача тільки мають екрани із силуетом людини й спеціальні датчики. Прикладаю до них руки – загоряється лампочка «чисто».
«Був випадок, коли при проходженні радіаційно-дозиметричного контролю виявили, що один закордонний журналіст забруднив взуття радіоактивними речовинами. Дозиметристам не вдалося провести дезактивацію. Взуття вилучили, запакували у плівку і передали на захоронення. У разі радіоактивного забруднення автотранспорту вище встановлених контрольних рівнів його відправляють на ПуСО – пункт санітарної обробки», – каже Кірєєв.
У Чорнобилі більшість приватних будинків уже посипались від впливу часу і стихій, але місто частково функціонує. Тут вахтовим методом по два тижні живуть працівники ЧАЕС. У центрі є маленька дерев’яна церква, працюють магазини.
«У Зоні відчуження уже є «самопоселенці». Закон забороняє людям повертатись, він захищає населення від іонізуючого випромінювання. Якщо держава поставить задачу повернути сюди людей, треба буде провести дослідження, які б показали, якими видами діяльності можна тут займатися, які є ризики і, нарешті, скільки для цього треба витратити ресурсу», – каже експерт.
Перетинаємо друге ККП на Дитятках, знову проходимо дозиметричний контроль. Усі ми – «чисті». Багажники авто перевіряють – нічого вивозити із Зони не можна. Дозиметр більше не пищить. Величезний щит на виїзді оптимістично проголошує: «Зона відчуження стає зоною відродження».
Прип’ять (фото: РБК-Україна/Віталій Носач)
