Що не так із податковими ініціативами держави та де взяти кошти на війну – в авторській колонці експерта Економічної Експертної Платформи, старшого економіста CASE Україна Володимира Дубровського.
Війна потребує грошей. На жаль, партнери не готові фінансувати всі необхідні витрати і, до того ж, вимагають, щоб Україна збільшувала власний внесок. Інакше політикам важко пояснити своїм виборцям-платникам податків, чому їхні гроші йдуть у чужу країну. При цьому потреби армії не зменшуються, як було закладено у бюджеті на цей рік (у припущенні, що інтенсивні бойові дії закінчаться всередині року), а лише зростають.
Тому, хоч як сумно, але нам, мабуть, не уникнути «непопулярних» заходів – скорочення невійськових витрат бюджету та підвищення податків. Однак, з іншого боку, чи не найцінніший і найобмеженіший ресурс у війні на виснаження, це довготерпіння народу. Наприклад, у Першій Світовій війні, де теж фронт рухався ледь-ледь, в результаті перемогли ті країни, де завдяки демократії вдалося зберегти соціальну стабільність. Тому заклики до тотальної мобілізації та згортання демократичних свобод насправді є згубними для нашої країни. А якщо вже доводиться вдаватися до непопулярних заходів (на жаль, без них війна не обходиться), то робити це потрібно з максимально можливою ефективністю: максимум результату за мінімуму «напруги» і «несправедливості», за всієї умовності цього поняття.
З цього погляду урядовий законопроект №10416 загрожує поставити антирекорд у своїй категорії. Колись французький міністр фінансів Жан-Батист Кольбер порівняв оподаткування із обскубуванням гусака: як мистецтво отримати максимум пір’я при мінімумі вереску. Продовжуючи цю аналогію, згаданий законопроект примудрився роздратувати всіх гусей, яких тільки можна було. Це закономірний результат його кулуарної підготовки, як і сумнозвісної Національної стратегії доходів. Мінфін вважає за краще готувати документи в таємниці і «вигрібати» за них уже постфактум, замість того, щоб ще на етапі підготовки порадитися з експертами та стейкхолдерами. Втім, після гучної заяви 13 провідних аналітичних центрів, а також аналогічних заяв провідних бізнес-асоціацій діалог (краще пізно ніж ніколи) розпочався. Відповідно, з’явилася і надія на більш-менш оптимальне вирішення проблеми.
Що ж так обурило бізнес та експертів
Насамперед, це стратегічно неоптимальний підхід. Відомий принцип Парето говорить, що умовні 20% зусиль дають 80% результату, і навпаки. В нашому випадку ці 80% пов’язані з купою дрібних поборів, якими чиновники запропонували обкласти те, що вони розцінили як «розкіш»: ювелірку, автомобілі (будь-які!), мобільний зв’язок, міжнародні посилки будь-якої вартості, продаж квартир фізособами (який подарунок забудовникам!), тощо. Все разом узяте має, за розрахунками Мінфіну, принести 22% необхідної суми.
Решту Кабмін запропонував збирати у вигляді найшкідливіших для економіки податків: з обороту та доходів фізосіб, де передбачається збільшення військового збору до 5% із розповсюдженням його на платників єдиного податку. Втім, «єдинникам» немає про що особливо турбуватися – на відміну від Нацстратегії доходів, у даному випадку нічого особливо страшного на них не чекає, хоча й значних надходжень теж не принесе.
А ось ще більше збільшувати навантаження на зарплати ризиковано. З одного боку, це прямо і дуже відчутно б’є по доходам, тобто викликає невдоволення (непрямі податки не даремно вигадали для того, щоб збирати більше надходжень, не викликаючи політичного спротиву). З іншого – ще далі заганяє в тінь ринок праці, де навіть до повномасштабної війни кількість неофіційно зайнятих (близько 3 млн) і тих, хто отримує доплати «в конвертах» (близько 2 млн), сукупно дорівнювала кількості зайнятих у приватному секторі (близько 5 млн).
Таким чином, податки на зарплату, мабуть, лідирують у антирейтингу неефективності. Тому їхнє підвищення швидше зажене ринок у тінь, ніж дасть додаткові надходження. Якщо, звичайно, не вважати таким «податок» із зарплат бюджетників та держслужбовців, який сплачується за рахунок бюджету, тобто, по суті, є просто перекладанням грошей з однієї державної кишені до іншої.
Податок з обороту, здається, вдалося «відбити» в ході згаданих вище консультацій – його, як і, сподіваємося, підвищений військовий збір, буде замінено нейтральнішою тимчасовою надбавкою до ПДВ. Ціни при цьому зростуть незначно, натомість на відміну від «військового збору» заплатять цей податок і ті, хто працює офіційно, і ті, хто отримує зарплату в конвертах, і ті, хто живе в повній «тіні». А пенсіонерам якраз щойно суттєво підняли виплати. Але будь-які підвищення податків, навіть менш шкідливих, можуть розглядатися лише після того, як будуть використані всі інші засоби – скорочення видатків бюджету та заходи щодо детінізації.
Проте залишаються найнеефективніші 22%, які варто просто скасувати, тим більше, що вони й близько не принесуть тих результатів, про які говорить Кабмін.
Візьмімо, наприклад, таку «розкіш» як ювелірні вироби з дорогоцінних металів. Здавалося б, пропозиція обкласти їхню покупку 30% збором звучить «справедливо». Але це лише на перший, неосвічений погляд. Як часто буває зі «справедливими» заходами, ця пропозиція вкрай неефективна. На жаль, Мінфін наполегливо продовжує вважати ефект як від підвищення, так і від зниження податків лінійно, без урахування поведінки реальних платників (у даному випадку – покупців та продавців) у реальній економіці.
З одного боку, весь час педалюється тема «тіньової економіки», з іншого – коли доходить до справи, то її наявність та можливість відвести туди бізнес (або навпаки, детенізувати через зниження податків чи спеціальні ставки) просто ігнорується. Тим часом, будь-якій розсудливій людині, яка прожила в нашій країні хоча б років тридцять, очевидно, що 30% податок (природно, на додаток до всіх існуючих) просто зажене будь-який ринок в повну «тінь».
Таким чином, сукупні надходження від відповідної галузі добре якщо не впадуть – криву Лаффера ніхто не скасовував. До того ж, загнати в тінь легко, а витягти звідти дуже важко. Це як із дротом, який легко зігнути, але важко потім випрямити. Наприклад, надвисокі податки свого часу загнали у тінь зарплати в Україні. І наслідки позначаються досі, навіть незважаючи на те, що зараз вони вже не такі великі.
Або інший приклад: 5% «збір» із продажу житла фізичними особами. Як і нинішні 2% «держмита», а також податки на «дохід» від продажу житла, такий податок не має жодного обґрунтування, адже йдеться не про заробляння грошей, а лише про переведення своєї власності з однієї форми в іншу. При цьому найчастіше квартири продають для того, щоб купити еквівалентне житло в іншому місці. А «збір» означає, що за це доведеться чимало доплачувати, або задовольнятися гіршою якістю.
Відповіддю ринку буде, природно, спроба ще більше занижувати ціну угод. Не кажучи вже про те, що такий «збір» створює нічим не виправдану перевагу забудовникам. А схема з продажем нових квартир від фізичної особи закривається оподаткуванням різниці між ціною купівлі та ціною продажу, якщо між ними минуло менше року або йдеться більше, ніж про одну квартиру.
Окрім іншого, дрібні збори вимагають спеціальних підзаконних актів, інфраструктури для збору, перевірок та іншого адміністрування. Все це коштує грошей. Плюс – чималі непродуктивні витрати (крім власне платежів) понесуть платники. Зрештою, гроші потрібні терміново «на вчора», а налагодження нових механізмів потребує часу. Не кажучи вже про те, що замість спрощення і так громіздкої податкової системи отримуємо її подальше ускладнення. Тому обраний Мінфіном шлях – неправильний. Що раніше дати задній хід, то краще.
Звідки ж узяти кошти
По-перше, треба скоротити невоєнні витрати. Війна якраз той час, коли можна провести непопулярні, але необхідні заходи для оптимізації видатків бюджету. Коли вона закінчиться, це стане у пригоді для повоєнного «економічного дива», якому не судилося злетіти, якщо на його ногах висітиме 40+% перерозподілу ВВП через бюджет та інші держфонди.
Для цього можна, зокрема, скоротити витрати на послуги, що залежать від кількості населення, пропорційно до його фактичного скорочення, з урахуванням того, що частина цих витрат залишаються фіксованими. Це, за попередніми розрахунками, може заощадити 23,5 млрд грн на рік, якщо скорочувати на половину фактичного зменшення населення.
Інший давно назрілий «нарив» – оптимізація та верифікація соціальних витрат: наприклад, у нас за останні роки зросла кількість… ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Відповідні законопроекти готові, і Мінсоцполітики (на відміну від попередників) готове займатися такою оптимізацією, але… «немає голосів».
Зрештою, ще одна давня тема – оптимізація та скорочення держзамовлення на вищу освіту, що працює по-старому через бюджетні місця в окремих ВНЗ, з яких менше третини випускників працюють за спеціальністю, не кажучи вже про те, що не на державній службі. Тут скорочення може дати до 15 млрд грн.
По-друге, потрібно зробити кілька простих кроків з хоча б часткової детінізації. Насамперед – відступити від догматичного прагнення обкласти «чистий дохід» самозайнятих за ставкою 18%. А натомість – запропонувати їм компромісну детенізацію за 6%, як у законопроекті № 10166, на даний момент заблокованому Мінфіном. Це обіцяє близько 10 млрд грн надходжень, причому без жодного «вереску».
Є також цивілізований спосіб виконати потенційно дуже небезпечний пункт меморандуму з МВФ, який обіцяє «переглянути спрощений режим оподаткування з метою усунення ерозії податків на працю шляхом підміни правової основи трудових відносин положеннями цивільного права» через запровадження критеріїв зайнятості, погоджених з «креативними» асоціаціями №5054-1). Це дасть держбюджету ще 8-10 млрд грн.
По-третє, на відміну від автомобілів, які зовсім не розкіш, а спосіб забезпечити автономність і свободу пересування, особливо у війну (з більш ніж 11 млн евакуйованих у перші місяці війни понад 7 млн зобов’язані саме автомобільному транспорту), справжня розкіш – це під час війни облаштовувати територію та займатися капітальним будівництвом та ремонтом. За вкрай рідкісним винятком такі корисні справи можна й відкласти до перемоги, що, власне, і зробили планувальники державного бюджету. Але місцева влада поводиться в цьому відношенні дуже по-різному, що викликає справедливе обурення громадян, тобто лише додає соціальної напруги. А розрядити її через вибори, на яких відповідні діячі мають понести політичну відповідальність, немає можливості.
Тому час і «влада вжити». Якщо вже воєнний стан виправдовує порушення основних прав і свобод громадян, то чому права місцевого самоврядування у цих питаннях мають залишатися священними? І чому непопулярні заходи мають виходити лише від центральної влади? Чи не час розділити політичну відповідальність?
Відповідні проекти не варто забороняти, просто відкласти. А призначені для них кошти – акумулювати на час військового стану в урядових цінних паперах з прибутковістю на 1% вищою за інфляцію, щоб забезпечити безпеку.
Також існує значний резерв у збиранні податків на землю та іншу нерухомість. Лише у земельному податку він становив на 2021 рік близько 35 млрд грн. Нехай з урахуванням окупації та зони бойових дій він зараз скоротився у півтора рази, – це все одно чимала підмога. Але місцева влада не поспішає допомагати адмініструвати цей податок, та ще й роздає підприємствам пільги. Ок! Але нехай це буде за їх рахунок: державні субвенції мають плануватись виходячи з потенційних, а не реальних надходжень від місцевих податків. Це дозволить одержати такі необхідні зараз десятки мільярдів економії коштів центрального бюджету.
Є ще одна несправедливість, яку давно час виправити. Наразі ПДФО розщеплюється між місцевими, обласними та центральним бюджетами в однаковій пропорції незалежно від того, хто створив робоче місце та хто його оплачує. Теоретично цей механізм повинен стимулювати органи місцевого самоврядування сприяти бізнесу у створенні легальних робочих місць і виводити на чисту воду тих, хто працює в тіні. Але навіщо паритися, якщо є бюджетники (що фінансуються за рахунок субвенцій), держпідприємства, а донедавна – ще й військові? Центральний бюджет платить їм зарплати, а відрахування капають у місцеві. Виходить така своєрідна форма дотації. З іншого боку, так само розщеплюється ПДФО на зарплати, що виплачуються з місцевих бюджетів або створеними ними комунальними підприємствами. Тепер уже несправедливо отримує прибутки центральний бюджет.
Тому пропонується залишити все як є для приватного сектора, а для тих, хто пов’язаний з державою, запровадити поділ за принципом «кесареві – кесарево». Це дещо зменшить доходи місцевих бюджетів на користь державного, що необхідно в нинішній ситуації.
Таким чином, можна не тільки закрити питання з дрібними, але шкідливими зборами, а й уникнути значного підвищення ПДВ. При цьому важливо, щоб усі підвищені ставки вводилися на суто тимчасовій основі, причому з жорстким обмеженням часу. Щоб протягом наступного року замінити їх справжньою детенізацією, яка потребує повного перезавантаження Бюро економічної безпеки, Податкової та Митниці, принаймні щодо інспекторів. Якщо вдасться хоча б наполовину скоротити «контрабанду», «зарплати в конвертах» (і повністю неофіційну зайнятість), зловживання з акцизами та інші великі схеми, то потреба у підвищених податках відпаде. Такий стимул зробить весь бізнес кровно зацікавленим у справжній детінізації. А жорсткі терміни створять стимул не зволікати з реформами для держави. У результаті Україна може вийти з цієї історії з сильнішою та здоровішою фіскальною системою.
