Валентин Терлецький: «Перший роман вийшов 10 років тому, але дехто досі зі мною не вітається»

473

Валентин Терлецький – особа, яку в Запоріжжі, напевно, не треба представляти. Письменник, поет, музикант, журналіст, критик – ім’я цього талановитого митця відомо всій Україні. Але перш за все Терлецький – цікава людина, за розмовою з ним час спливає непомітно. В ексклюзивному інтерв’ю порталу «Вместе» Валентин Терлецький відверто відповів на часом непрості запитання. Сподіваємось, наша розмова буде цікава всім, хто стежить за культурним життям нашого міста та України.

– Кем является Валентин Терлецкий, по мнению самого Валентина Терлецкого? Музыкант, поэт, писатель, журналист или кто-то ещё?

– Ты уже ответил. Всё вместе, потому что жизнь многогранна.

– Кстати, как будем общаться? На русском языке, або українською?

– Я буду українською мовою відповідати, бо я позиціоную себе не тільки в межах Запоріжжя, я все ж таки український сучасний автор.

– Як ти відносишся до того, коли люди спілкуються різними мовами?

– Я переходжу на мову, на якій людині зручно спілкуватися. Насправді мовне питання дуже складне для нашого Запоріжжя. Я вже казав, що дуже мало факторів, які спонукають говорити українською. Це має бути через щеплення любові до традицій, до української мови і власне до України. Коли людям буде «прикольно» розмовляти українською мовою, коли вони відчують смак – тоді відбудеться плавний перехід. Але в Запоріжжі є своя особливість. Тут і російською не всі володіють грамотно. Я докладаю всіх зусиль, я на передовій «культурного фронту» уже багато років. Інколи ця боротьба за підвищення культурного рівня буває навіть з кров’ю, тому це цілком реальний «фронт». Повертаючись до попереднього питання: я намагаюсь відчувати себе щасливою людиною, тобто реалізовуватись в різних напрямках. Професія журналіста не дає повної реалізації творчих задумів, тому я і музикант, і письменник, і актор – у мене багато «інкарнацій». Інколи просто розриваюсь: не вистачає часу всім займатись. Наприклад, я б хотів реалізуватись в креативних ідеях, у мене їх багато, але немає на це часу.

– Творчість приносить, окрім морального задоволення, фінансове?

– Це питання для мене – трошки драматичне, бо все, до чого лежить душа – маю на увазі все, що пов’язане з культурою – це хоббі. Це не є професією моєю, на жаль. Я дуже хотів би бути професійним письменником і цим заробляти, або професійним музикантом. Хоча щодо останнього – такі можливості були, але там свої умови, свої закони – я б грав не своє. Я від цих можливостей відмовився. Але ми в такій країні живемо, де внутрішня незалежність – вона дорого коштує. Такий каламбур виходить: доводиться платити тим, що тобі не платять.

– Твої книги в Україні видають, вони мають попит та подобаються читачу. Чому на Заході такого рівня письменник отримує непогані гонорари, а у нас – ні?

– Тут є дві складові. По-перше, загальноекономічний стан у нашій державі не дозволяє утримувати культуру на належному рівні. Хоча зараз я спостерігаю деякий прорив. Як не дивно, цьому посприяла війна. Кінематограф розвивається – пішло якесь фінансування, квоти на радіо посприяли тому, що стало звучати більше української музики в ефірі. Але, як і раніше, за цим ще не стоять шалені гроші. По-друге, є ментальна складова. Трішки Україна прозріває, вихворюється з цієї «совкової» ментальної хвороби.

– Скільки книг ти видав?

– Дев’ять. Шість романів і три поетичні збірки.

– Видавці готові видавати твої твори, чи для цього треба прикласти зусилля?

– Тут складна ситуація. Це замкнене коло: без «імені» тебе ніхто не хоче на поріг пускати, а як зробити ім’я, коли двері зачинені? З поезією зовсім складно: три книги, які в мене вийшли – за спонсорський кошт: мені довелося шукати на це гроші. А щодо прози – щоб видати перші 3 книги – я вигравав конкурси міжнародні та українські, і завдяки цьому вони виходили. А вже потім самі видавництва пропонують співпрацю. Таким чином у мене в «Кальварії» вийшла вже друга книга, і у нас є домовленість, що ми будемо співпрацювати надалі. Знову ж таки, зараз ситуація трішки міняється. Хоча одні видавництва вмирають, навіть поважні, не виживають фінансово. Але на їх місце приходять інші – молоді, амбітні і більш спроможні, це постійний процес. Молоді автори часто до мене звертаються, щоб я дав пораду – як їм надрукуватися. Я завжди ражду стукати у всі двері без винятку. Коли виходив мій перший роман «Рок-н-ролл, стакан, кохання», я не знав, куди мені з ним поткнутися. Випадково побачив в інтернеті оголошення видавництва «Фоліо» про конкурс міського молодіжного роману, подав туди рукопис і забув. Через півроку мені зателефонували і повідомили, що мій рукопис переміг серед шести сотень інших. Отак і всім ражду: якщо ви вірите в себе – стукайте в усі двері.

– Твій перший роман, про який ти згадав, був доволі скандальним. Там є багато реально існуючих людей з Запоріжжя, які впізнали себе, і яких впізнали інші. Деякі з них тоді образились на тебе. Які зараз відносини в тебе з ними?

– Це ціла історія. Мені було трішки боязно, коли вийшла книга. Я здогадувався, що в Запоріжжі буде неоднозначна реакція. Я завжди казав, що перед тим, як читати роман «Рок-н-ролл, стакан, кохання» – треба вбити в собі запоріжця, розслабитися, і сприймати його як художній твір. Насправді читачу в Івано-Франківську, Конотопі чи, дай Бог, якщо його переведуть, в Австралії, неважливо, які зв’язки у автора були в реальності. Це роман. До речі, там найбільше дісталося авторові – я себе теж не щадив, писав відверто на реальних фактах – як воно було. Читачі теж це помітили: я читав відгуки, що «автор «мочить» себе самого». Але в «слизьких», неоднозначних ситуаціях я міняв прізвища. Та запоріжці себе все одно впізнали. Основна маса подій відбувається в Запоріжжі в 90-ти роки. Наприклад, мій друг Женя Шаруда, музикант (а друзі в мене під своїми прізвищами) коли прочитав роман, три дні стрибав від радощів, як дитина, від того, що став літературним персонажем. А була й інша реакція: телефонні дзвінки серед ночі з погрозами, деякі люди до сих пір не вітаються після цього роману. Хоча там нічого ганебного чи кримінального не було – просто життєві ситуації, в які я разом з цими людьми потрапляв, я ж також там брав участь. Просто люди не змогли вибачити мені, що я про це написав, і «увічнив» їх з цього боку. Одна моя колега досі не може пробачити мені, що я написав, що вона під час роботи дуже сильно використовувала нецензурні слова. Її ім’я було змінене, підставити під це можна будь-кого. Вона питала мене – «хіба я в житті так спілкуюся?» Мабуть, так, якщо я про це написав.

Коли роман вийшов, я їздив з його презентацією по інших містах разом зі своєю групою «Декаданс», і я до останнього відкладав його презентацію в Запоріжжі. Не знав, як відреагує місто на презентацію. Хоча презентація відбулась нормально, потім було продовження цього роману – «Хроніки міських божевільних» – теж «запорізький» роман на реальних подіях про реальних людей. Але вже 10 років минає виходу першої книги, і досі люди деякі не здоровкаються.

Коли вийшов цей роман, мені було 33 роки. Для письменника, який вирішив писати серйозну, а не розважальну прозу, я на той час був молодий. Роман цей я писав 4 роки. Можливо, я тоді був максималістом, це для мене був експеримент: я, напевно, дуже хотів вразити читача – не запорізького, а взагалі. Хотів написати серйозний, великий рок-н-рольний роман. Там, до речі, багато філософії, яку я на той час переживав, мені за філософсько-ліричні відступи не соромно. Я написав серйозну для мене річ, і на той час я вважав, що роблю щось таке, що залишиться на багато років після мене. Тоді це була праця мого життя. Зараз я б такий роман не написав – в мене вже інший досвід. Звичайно, я буду задоволений, якщо колись буде видана трилогія. Друга частина, середня, до сих пір не видана – вона лежить, чекає свого часу, і вона ще більш скандальна, ніж ті дві частини – можливо, тому й не видана. Там йдеться про тих самих людей в той самий час, але в інших ситуаціях. І, наприклад, Вова Москаленко – відомий журналіст і тепер вже депутат при зустрічі досі мене питає – «чому про мене так мало написав, коли напишеш? А ти не написав про це, як ми чудили, про це і про це». Я кажу – Вова, все це є в наступній, другій частині, яка поки що «зависла». Так що й така реакція є.
Зараз я б писав по-іншому. Звичайно, так відверто не писав би – тепер я розумію, на що могли образитися більш старші люди, наприклад. Бо я там написав, можливо, дуже інтимні речі. Але я оголював перш за все свою душу – як я це відчував. Можливо, тоді я не розумів, що до такої інтимності і відвертості не всі готові. І люди мені цього не пробачили.

– Тобто продовження чекати чи ні?

– У цього роману е ще один бік. Я досі отримую листи. Люди (не запоріжці), переважно молоді, 15-17 років, знаходять мене у соцмережах – і дякують, що я врятував їх від самогубства. Більше десяти таких листів, уявляєш? Для мене це відзнака, що роман цей був недарма. Вік 15-16-17 років – це такий перехідний період, коли багато молодих людей стає на межі. Людина вже лізла в петлю, коли їй попала моя книга. І прочитавши її, людина вилізла з зашморгу, причому в буквальному сенсі, і почала жити далі. Бо в цій книзі дуже багато філософії молодої людини, котра навіть у великій кризі знаходить сенс для себе – в творчості, в музиці, наприклад, і це рятує від багатьох речей.

– А в тебе були думки про самогубство?

– Були, і я про це й писав. Про те, яким я був 17-річним, як починалася моя група – про це є в книзі. Саме ці речі відтягнули від цих кроків інших молодих людей, які вчасно прочитали книгу. Ось це мені дуже приємно, і воно перекриває ті моменти, про які я розповідав вище – про те, що люди не здоровкаются. Вони, мабуть, просто дурні, бо не змогли розслабитися і прочитати книгу просто як роман. Люди не змогли отримати задоволення, бо дуже прискіпливо ставились, бо знали мене. Я завжди стикаюсь з тим, що люди знають мене як «Валіка», і серйозно не сприймають. Багато знайомих людей не читали жодної моєї книги, я для них «Валік», зі мною можно потусить, покурить, випити, почудити. Дехто, однак, боїться: кажуть – ну ти ж про це напишеш.

– Ти відчуваєш свій вік – 42 роки?

– В моїй душі завжди 25, я прекрасно пам’ятаю цей вік, якраз тоді писався роман «Рок-н-ролл, стакан, кохання». Я тоді вже впевнено почував себе на цій землі, бо знав – чого я хочу. Тоді «заморозився» і, так би мовити, «моральний» вік, тому я легко знаходжу спільну мову з молоддю. Мені приємно, що до мене тягнеться молодь, просить якихось порад. Відчуття внутрішньої молодості наклалося на досвід, і це дуже прикольно.

– Наприкінці 2017 року ти презентував новий роман.

– Роман «ВІН» – нова моя книга, яка вийшла цього року в «Кальварії». Назва – це абревіатура: «Вибору іншого немає». Презентував його в Києві і в Сумах. Я дуже люблю Суми, у мене там є навіть невеличкий фан-клуб. Мені приємно туди їздити, там мене люблять. Є певні місця, куди хочеться повертатись.

– А є місця, куди не хочеш повертатись?

– Звісно, є, але не хочу нікого ображати. В принципі, зустрічали мене скрізь, але я відчував, що це не моя аудиторія. Прикро вразила транформація харківського культурного середовища – я більше не хочу їздити у Харків. Коли вийшов роман «Рок-н-ролл, стакан, кохання» – я закохався в Харків, у мене за рік було там три презентації. Це був 2008 рік. Там «варилося» таке культурне життя – я був вражений! На той час Харків стояв вище Києва. Я просто закохався в це місто, у мене був просто «роман з Харковом». А потім щось трапилось – може, ті люди повиїжджали. Останні два рази я їздив туди – мені не сподобалося, і я просто не хочу вже туди їхати. Хай не ображаються харків’яни. Можливо, я прискіпливий, поставив високу планку, або були рожеві окуляри.
Але завжди з трепетом я очікую презентації в рідному місті. Кожен раз думаю – ось нарешті ситуація зломиться. І мені приємно, коли на презентаціях я бачу нові обличчя. Звичайно, приємно бачити і своїх постійних «фанатів», прихильників, друзів. Але коли я вісім раз презентував свою минулу книгу в Запоріжжі – щоразу була нова аудиторія, і це мене приємно вразило. Роман «ВІН» я тричі тут презентував. Він не про Запоріжжя, але в ньому багато запорізького.

– Давай тепер про музику. Одна з найстаріших українських груп – «Декаданс» була створена в 1992 році. Чи були в твоєму житті гастролі, стадіони? Це важливо для тебе?

– Останнім часом ми відійшли в «тінь». Всі стали дорослі: робота, сім’ї, діти. І у мене музика відійшла на третій план. Я не можу, як раніше, повністю віддаватися музиці. Зараз їнші пріоритети. Але раз на тиждень, у неділю ми з хлопцями збираємось, музіцируєм – у нас є власна студія, репетиційна база. Зараз завершуємо запис нової програми – все, що накопичилося за останні 5 років. Ми відібрали 15 найкращих пісень з цього періоду, і уже завершуємо новий альбом. Так що ми не пропали з культурного життя. І хоч, як я казав, пріоритети змінилися, але музика нікуди не зникла. Ми тричі штурмували Київ у плані шоу-бізнесу. Колись була спроба навіть в Москву поїхати в середині 2000-х, але слава Богу, що щось тоді не «зрослося». На той час ми вже співали українською мовою, і, як я пам’ятаю, нас запросили, навіть контракт прислали – це ж мрія кожного музиканта. Ми вже «на чемоданах сиділи», але збанкрутів той, хто нас запросив. Слава Богу, що ми туди не поїхали, бо я не знаю, як склалася б моя доля. Я і тоді Москву не любив – не як місто, а як Московію, і в глибині душі був проти. І, можливо, так не хотів, що воно й не склалося.

Взагалі, шоу-бізнес – це світ акул. Маленькою рибкою я себе не хочу відчувати, тому я вибрав свободу, вибрав незалежність. В тій же Америці і Європі є незалежна рок-сцена, яка теж дозволяє бути професійним, але незалежним музикантом. Так, грошей на кілька нулів меньше, але за свободу треба платити, як я казав, свобода – це найдорожче в житті людини. У нас за свободу треба платити бідністю. У мене були пропозиції в Києві – залишитися групою, але грати не своє, або попасти під диктат продюсера. Тоді, в 2000-х, у нас не було нормального рок-шоу-бізнеса. Та його і зараз немає. Я одного разу був на прощальній вечірці однієї вінницької рок-групи. Хлопці тоді попродавали свої квартири, бо на той час – це 2005 рік був – менше, ніж за 100 тисяч доларів з тобою ніхто не хотів розмовляти. Це стартова ціна, коли продюсер з тобою починав бесіду. Це 2-3 кліпа, запис альбому київського рівня, і розкрутка на ТВ і радіо. Бо один показ кліпа в той час на М1 коштував 100 доларів. Так от, цих хлопців півроку промурижили, записали альбом, кілька кліпів, але в контракті маленькими буквами було написано: продюсер не несе відповідальності, якщо ви не стали зірками. І цей пункт у них «спрацював». Гроші закінчилися, всі чеки є. – Я все зробив, каже продюсер. – Вибачте, але ви не стали зірками. І вони поверталися в Вінницю. Де вони мали жити там – я не знаю…

– Як ти ставишся до заборони російських соцмереж в Україні?

– Позитивно. Можливо, з точки зору «розкрутки» і популяризації це трошки вдарило, бо «В контакте» були розкручені групи «Декадансу». Але – сприймаю заборону позитивно, бо – війна. Це – треба, якщо так вирішили люди, які відповідають за національну безпеку. В мене багато колег повставляли ці програми, VPN, але я принципово проти.

– Ти один з старожилів обласного телебачення. Коли ти працював на «Телекур’єрі» за минулої влади, тобі, можливо, траплялося відчувати, що деякі новини подаються не зовсім правдиво. Або задавати посадовцю не ті питання, які б хотілося задати, і розуміти, що він, можливо, бреше.

– Що стосується роботи… з одного боку – колектив, класна «безбашенна» атмосфера, знаменита «співоча редакція» – це теперішні зірки журналістики, відомі люди. Але були й регулярні сварки з керівництвом на тему редакційної політики. Ми тоді напряму залежали від облдержадміністрації, і, звісно, ніякої критики влади ми собі дозволити не могли. Але у нас працювали такі «монстри», як Володимир Москаленко, які, маючи гострий розум і гострий язик, могли так поставити питання, що той чиновник мало не під стіл залазив. Потім «на килим» викликали і Москаленка, і мене кілька разів, і директор, нині покійний Володимир Станіславович Ставничий, гримаючи кулаком, питав – як ви могли собі таке дозволити? Але цей нагоняй тривав рівно три хвилини, потім він посміхався і казав – ну, йдіть. Всі собі все трішки дозволяли. Але, звичайно, на державному телебаченні критики не могло бути ніякої, це був такий час – його називають «кучмівський застій». Тоді «все було добре».

У нас була спеціалізация в новинах, і я вибрав промисловість. Любив їздити по заводах, як це не дивно, робив сюжети про те, «як виживають в складних умовах підприємства», які новітні методи застосовують. Що в цьому поганого? Ми намагалися тоді тягнути в новини позитив. А потім я пішов. Прекрасно пам’ятаю ту суму зарплати – 160 гривень, я на той час був одружений, жив у приймах, дружина не працювала, батьки-пенсіонери. Вже неможливо було жити на 160 гривень. Мене запросили на приватну телекомпанію «Хортиця», запропонувавши 800 гривень. Різницю відчіваєте? І до самого розгрому телекомпанії я працював там, а далі життя почало кидати: всі «хортичани» попали під заборону, нас ніде не брали. Тодішній власник «Хортиці» змагався за мерське крісло, боротьба була дуже жорстокою, зі справжньою кров’ю. Наш власник програв, телекомпанію розігнали, колектив 80 людей залишився без роботи та без права на працевлаштування. Навіть був наказ – не брати нас на роботу ні в Дніпрі, ні в Києві. І нехай журналісти, але я пам’ятаю паніку водія, який з нами працював. Він прийшов влаштовуватись в банк, там подивились його трудову і кажуть «ничего личного, извини, но мы не хотим проблем». Хоча ми з ним робили кримінальну програму «Надзвичайні пригоди», яка там політика? Багато хто тоді дременув в Київ – хоч була і там заборона, але там все ж легше було «рассредоточиться». Я залишився в Запоріжжі, це був період, коли, як я вважав, сама доля підказувала – досить займатися журналістикою, треба ставати професійним музикантом. Ми з друзями поїхали до Києва, там у «Декадансу» був навіть якийсь локальний успіх, ми зняли кліпи. Потім повернулися в Запоріжжя, я знайшов роботу в діловому журналі торгово-промислової палати. Це був 2002 рік.

Щоб довго не розповідати – я в журналістиці бачив все. Був головним редактором всеукраїнської інформагенції, в газетах, журналах, власкором «Коммерсанта», «Экономических известий», «Вестей», «Вечернего Киева», на радіо, 5 років працював в податковій інспекції у відділі зв’язків з громадськістю – ми робили телепрограми про податки як продакшн-студія. Це, до речі, цікавий досвід. І це були найплідніші роки в літературному плані. Роботу, яку від мене вимагало керівництво, я робив за день-два. Але в податковій була сувора дисципліна – ми повинні були сидіти там з 9 до 6. А оскільки у мене окремий кабінет, комп’ютер – як ти думаєш: що я там робив весь цей час?

– Писав книги?

– Так! П’ять романів за 5 років. Напевно, Боженька дав мені цей час для цього. Хоча, можливо, я деградував тоді як журналіст, і зник з професійного поля на роки.

– Потім тебе запросили знову на обласне телебачення. До речі, розповідають, що там люди досі працюють на обладнанні 60-70-х років.

– Навіть 50-х років. Була цікава історія. Кілька років тому до Запоріжжя приїжджав знаменитий французький режисер Клод Лелюш – той самий, що зняв «Високого блондина у чорному черевику». Він зайшов до нас в студію, сів і не міг хвилин 20 увійти в темп розмови, бо «завис». Дивиться на це світло, мікрофони, і каже – господи, я на цій апаратурі у Франції починав в 50-х роках працювати! Я думав, цього вже давно нема. І він захотів все це купити в музей, каже – я забираю! Воно ще працює? Йому відповідають – так, зараз будемо на цьому працювати. Він був шокований, пропонував кілька сот тисяч євро, але йому не продали, бо це – державне майно.
Дещо все ж таки змінюється на краще. Мені нещодавно поставили комп’ютер, де я можу хоча б відео подивитись, а не тільки тексти друкувати. Хоча зараз на нашому телебаченні – серйозний перехідний етап, і що буде в 2018 році – ніхто не знає. В мене є програма «По суті», яка виходить щовівторка – це прямий ефір, ток-шоу, відкритий майданчик, де немає персон «нон грата», цензури і заборон. Ми відстоюємо інтереси простих людей. Це і є формат майбутнього Суспільного ТБ – ми вже так працюємо.

– Твій колега Володимир Москаленко пішов у політику. Якби Валентин Терлецький став депутатом – місто змінилося б на краще?

– Однозначно так. Я б приклав всі зусилля. Але бути депутатом – це не моє, і політика – насправді брудна справа. Мені кілька разів пропонували балотуватися. Щодо Володимира Анатолійовича Москаленка – він однозначно правильно зробив, бо він хотів цього. Він йшов туди з метою покращити життя в місті. Я його дуже добре знаю – він чесна і принципова людина. Я не знаю, як Вова там «крутиться», але це не моє. Ти змушений з кимось блокуватися, щось лобіювати, брати участь в якихось схемах – нехай добрих і законних. Ти маєш з кимось об’єднуватися – один в полі не воїн. Знову ж, партійність: я взагалі ні в які партії не вступаю, це моя давня принципова позиція. Я навіть не виступаю за гроші за партії – це теж принципово. Не хочу ім’я своє бруднити таким чином. На партії я працював як журналіст прес-секретарем, але балотуватися – ні.

– Як людина, яка буває в інших містах, що ти можеш сказати про Запоріжжя? В яку сторону ми рухаємось з нашим містом?

– У мене дуже складні стосунки з цим містом. Я не люблю Запоріжжя, і не соромлюсь це казати. Не саме місто. Я люблю Хортицю, краєвиди якісь, і ті спаплюжені. Я не люблю менталітет сучасних запоріжців, який сформувався у радянський час. І з цим дуже важко боротися. Я на початку розмови казав про «культурний фронт» – на цьому фронті я вже 25 років. Я сам з Кічкаса – рок-н-рол, довге волосся, сережки, рвані джинси, кеди. Нас таких було всього п’ять на Кічкасі, і кожен день доводилося битися. Це був рок-н-рол з кулаками, це був протест. І культурний фронт, який почався в 1992 році на Кічкасі, нікуди не зникав. За це я і не люблю Запоріжжя. За те, що тоді били «інакших». За те, що у нас в українському місті, де є серце України – Хортиця, дуже мало України. За те, що тут 20 відсотків людей хочуть змінити щось на краще, а 80 – будемо називати речі своїми іменами – це пролетарі-«ковбасники по 2.20», люмпени. За це я не люблю Запоріжжя – за менталітет, за «ватність». Якщо згадати, скільки людей тут виходило на Майдан і перший, і другий раз в процентному відношенні, якщо подивитись, що на «Книжкову толоку», яка втретє відбувалася, прийшло 9 тисяч людей – трохи більше 1% населення Запоріжжя… який тут процент адекватних, небайдужих людей. Те, що я назвав 20 процентів – це я ще комплімент зробив Запоріжжю.

– На твою думку, який потрібен срок, щоб наша країна вирвалася з сьогоднішньої ситуації?

– Це питання також філософське, і у кожного відповідь своя. Хтось вже здався. Багато талановитих людей з руками, з головою виїхали за кордон. Музиканти просто десятками «звалили» в Китай та Корею. В музикантському середовищі відтік страшенний, в Запоріжжі майже не залишилося груп. На початку 2000-х в Запоріжжі їх було сотні! Зараз відкрився новий рок-клуб, і організаторам вдалося забрати лише п’ять команд. Тому у кожного – свій внутрішній термін поняття «коли буде краще». Я принципово залишаюсь тут, нікуди не їду і лишатимусь тут до кінця. Я маю на увазі – до перемоги. Моєму сину 4 роки, і я сподіваюсь, що коли він піде в школу – це буде нова щаслива школа в новій щасливій країні.

 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

четыре × один =