За час повномашстабної війни РФ проти України мільони громадян були змушені покинути свої рідні будинки, а дехто вирішив не дивлячись ні на що захищати свою землю. Так, багато дівчат та жінок взяли до рук зброю і вступили до лав ТРО та ЗСУ. Однією з тих, хто в перший же день вторгнення РФ вирішив піти воювати була запоріжанка, викладачка вишу Ярина Геращенко. Ми вирішили поставити їй кілька запитань та розповісти надихаючу історію молодої дівчини, яка готова боронити нашу рідну землю від загарбників навіть ціною власного життя.
Ярино, розкажи трохи про себе та своє життя до війни.
Мені 29 років, я викладачка кафедри “підприємництва, менеджменту та туризму” Запорізького інституту економіки та інформаційних технологій, мій фаховий напрям — туризм. Також я є інструктором йоги з колесом. Є громадською (членкиня ВГО “Сокіл”) та політичною (членкиня ВО “Свобода”) діячкою. Проживаю у Запоріжжі. Що ти зробила після того, як дізналася про початок повномасштабної війни РФ проти України? Я підписала контракт з добровольчим формуванням “Азов” Запорізької територіальної громади. Для мене рішення вступити до лав формування було логічним продовженням моєї громадської діяльності.
Коли саме ти вирішила, що захищатимеш рідну землю від окупантів? Чи легким було це рішення?
Вирішила це зробити в перший же день повномасштабного наступу. Рішення було досить легким та виваженим, тим паче ще у 2015-2016 роках я вже була на фронті і розуміла, що і як. У той час ОДЧ “Карпатська Січ” базувалась в одній з найгарячіших точок біля ДАПу. Там я навчилась багато чому, що зараз може стати у нагоді.
Розкажи про «Сокіл» — що це за організація, як довго ти в ній перебуваєш та яку посаду обіймаєш?
ВГО “Сокіл” — мілітарна громадська організація, яка бере свій початок ще з 1894 року. Організація своєю діяльністю сприяла боротьбі національно-революційних сил за незалежність і соборність України. У 1939 році “Сокіл” був заборонений більшовиками як націоналістична організація. Відновлення сучасного “Соколу” відбулось в 2006 році. Наші пріоритетні напрями боротьби не змінились і досі. Майже усі учасники організації з 2014 року і по сьогодні є учасниками російсько-української війни. Хлопці та дівчата воювали та й зараз воюють у найгарячіших точках. З 2016 по 2020 рік я була головою обласного осередку, потім передала повноваження моєму побратиму. В нашій організації проходило безліч тренувань, вишколів з тактики, медицини, фізичного гарту, стрільби, тому члени організації завжди були готові до війни. Наше сокільське відділення, в тому числі і я, при ДФ “Азов” мало можливість передавати усі раніше набуті знання людям, які приходили до нашого формування і не мали військового досвіду.
Як батьки та оточення поставилися до твого бажання захищати нашу країну?
Мені пощастило з оточенням. Усі мої друзі та подруги залучені у війні в тому чи іншому плані. Більшість, авжеж, взяло до рук зброю. Є й ті, хто займаються волонтерством забезпечуючи організацію допомоги військовим та ВПО. Моя родина теж воює, кожен на своєму фронті. Більш детально про це вже будемо говорити після Перемоги (питання безпеки в інформаційному просторі ніхто не відміняв).
Чи багато дівчат зараз боронять українські міста та чи комфортно особисто тобі перебувати в оточенні хлопців?
Жінок, які воюють вдосталь. Мені і моїм посестрам пощастило, бо у нас у формуванні не має упереджених думок щодо нашої статі. Ми робимо ту ж роботу, що і чоловіки. Знову ж таки, з огляду на те, що я в мілітарній організації вже давно і пройшла не один вишкіл (жили ми в одних умовах, в спільних наметах), то мені абсолютно комфортно в оточенні чоловіків. Ми всі думаємо про Перемогу, а про питання спільного проживання, мабуть, зараз ніхто не думає. Ну мене, особисто, це питання взагалі не тривожить. Як взагалі зараз минає твій день? День проходить згідно з поставленими командиром задач (наразі це все, що можу сказати з цього приводу).
Чим плануєш займатися після Перемоги?
Після Перемоги планую повернутись до своїх студентів в аудиторію. Вони — моя підтримка та мій стимул. Стільки слів підтримки я чую від них, що на очі просто навертаються сльози. В такі моменти одразу розумієш, що все було не дарма! Всі патріотичні та націоналістичні наративи, які я виголошувала та транслювала у своїх соцмережах, протягом своєї роботи з ними (я викладаю в ЗІЕІТ з вересня 2016 року) — все потрапило у ціль! Також після того, як виженемо орків з нашої землі — я нарешті захищу свою дисертацію. Ну і буду вести класи йоги з колесом на постійній основі — це те, що мені надає не менших сил, як у фізичному, так і у духовному плані.
Що б ти хотіла сказати кожному українцю?
На завершення хочеться сказати усім українцям, що ми переможемо! Не опускайте рук, працюйте, кожен — на своєму фронті. Хто може брати до рук зброю — беріть, якщо не можете, але хочете — ми навчимо. Хто може бути волонтером — будьте ним, робіть репости, шукайте необхідні речі для українських захисників усюди. Хто може працювати — працюйте! Економіку ніхто не скасовував, тому сплачуйте податки, якщо є можливість — частину зароблених коштів передавайте волонтерам, організаціям, добробатам, яким довіряєте. Головне зараз — не бути байдужим. Війна не десь там, вона тут — біля наших будинків. Важливо це пам’ятати та робити усе можливе від себе аби якомога швидше наблизити нашу перемогу. Слава Україні!
Джерело: Вгороде
