Заступник Командувача ракетних військ і артилерії ЗСУ Сергій Мусієнко в інтерв’ю РБК-Україна розповів про те, як змінилась тактика використання артилерії у війні, яка в українських військ ситуація з боєприпасами та гарматами, як змінюють свої підходи росіяни і за рахунок чого їм вдається продавлюватись на фронті.
Полковник Сергій Мусієнко – Герой України та заступник Командувача ракетних військ і артилерії ЗСУ Командування Сухопутних військ ЗСУ. Велику війну Мусієнко зустрів у Харкові, де на момент вторгнення він очолював РВІА (ракетні війська та артилерію) угруповання «Слобода», потім – став начальником РВІА оперативно-тактичного угруповання «Харків».
За час війни полковник Мусієнко брав участь у всіх визначних операціях Сил оборони: в Ізюмській операції, коли Україні вдалось звільнити частину Харківщини та Донеччини, у звільненні Херсонщини та Херсона, у контрнаступі на Півдні в 2023 році, в боях на Донбасі, а також у Курській операції.
Головне завдання артилерії, пояснює під час розмови Мусієнко – захистити нашу піхоту і не дати противнику підійти до неї. Розраховувати на стрілецький бій – це вже крайнє, що не можна допустити, каже полковник. Однак Росія робить ставку саме на навалу піхоти у веденні бойових дій, не рахуючись з жодними втратами: по 1-2 ворожих солдат намагається перебігти вперед, далі вони накопичуються і переходять у штурм. І на жаль, ця тактика за підтримки КАБів та ракетних ударів дозволяє окупантам продавлюватись.
– Артилерія залишається богом у нинішній війні?
– На даний час артилерія залишається основним засобом ураження на полі бою. Це і ракетні комплекси, реактивні системи залпового вогню, гармати та міномети, які наносять ураження як перед переднім краєм оборони, так і на достатньо велику дальність. Водночас зараз на фронті зростає роль вогневого ураження безпілотними літальними апаратами і загалом розширюється спектр їхнього застосування.
Проте варто зазначити, що вогневе ураження носить комплексний характер, і на даний час ракетні війська та артилерія залишаються пріоритетним засобом, який, я думаю, ще тривалий час буде основною складовою вогневого ураження противника.
– Роль ракетних військ та артилерії змінюється протягом останніх військових конфліктів, що відбувалися по світу?
– Якщо почати з Другої світової війни, то у війнах та активних бойових діях другої половини ХХ століття частка ураження противника вогнем артилерії, а потім і ударами ракетних військ досягала 70%. Якщо ж говорити про конфлікти останніх років, то частка уражень ракетними військами та артилерії іноді сягала майже 90%.
Тенденція розвитку ракетних військ та артилерії набуває широкого розмаху. З’являються нові ракети різних типів, модернізуються і створюються новітні пускові установки та бойові частини. Те ж стосується артилерії – ствольної, реактивної та навіть мінометів – сучасні технології її ніколи повністю не витіснять. І у вогневому ураженні дрони ніколи не замістять собою артилерію, це ми бачимо сьогодні на полі бою.
Артилерія – це насамперед всепогодний засіб ведення бойових дій. Це засіб, який не вкрай дороговартісний, який дозволяє навчити військовослужбовця в короткі строки, опанувати свої обов’язки у складі розрахунку від міномету до ракетного комплексу.
Якщо пам’ятаєте, то наш новий рід військ – Сили безпілотних систем Збройних Сил України – були започатковані в окремому органі управління і почали свій розвиток у складі Головного управління ракетних військ і артилерії та безпілотних систем Генерального штабу Збройних Сил України. І об’єднувало нас головне – це повітряна розвідка і ураження.
Але ми бачили, що йде дуже стрімкий розвиток безпілотних систем, БПЛА почали використовуватися не тільки для розвідки і ураження – їхній спектр завдань значно розширився. У деякі періоди нам, артилеристам, доводилось навіть більше займалися безпілотними засобами (системами), їх опануванням та розвитком, залишивши артилерію на другому плані. Відокремлення безпілотних систем і створення окремого роду військ – це було дуже правильне рішення.
– Яка роль безпілотних літальних апаратів у коригуванні артилерії?
– Дуже важлива. Майже всі високоточні удари ракетних військ – зокрема з використанням ракет до РСЗВ Himars та MLRS тощо – без спостереження за ціллю ми не проводимо. Використовуються БПЛА літакового типу дальньої дії для підтвердження наявності цілей і результатів ураження.
У коригуванні артилерійського вогню роль БПЛА вирішальна через те, що з наземних спостережних пунктів дуже обмежені можливості коригувальників і дуже велика ймовірність, що вони самі потраплять під ворожий вогонь. А завдяки можливості повітряного спостереження за ціллю значно розширені і глибина розвідки, і точність визначення координат цілі та місць розривів снарядів.
Спочатку в підрозділах артилерійської розвідки почали з’являтися безпілотні літальні апарати для розвідки і коригування. Це були БПЛА літакового типу «Фурія», «Лелека» та так звані «дрони» — БПЛА мультироторного типу «Мавік-2 «,»Аутел» та інші. Після 2014 року ми почали окремо застосовувати БПЛА для повітряної розвідки та коригування. І відтоді поступово без пристрілювання та коригування вогню – за допомогою БПЛА чи технічних засобів розвідки – намагаємось вогневі завдання не виконувати. Це дає нам змогу виконувати вогневі завдання артилерією з достатньою ефективністю та з меншою витратою боєприпасів.
– Яка в нас зараз ситуація з боєприпасами різних типів? «Натівські» калібри вже витіснили радянські?
– У нас кажуть так: боєприпасів багато не буває. Та розрахункова потреба в артилерійських боєприпасах, яку мають Збройні сили, виходить з нашої ситуації на фронті та запланованих завдань. Це значна кількість – стільки нам жодного разу не надавали. Скажімо так: ми отримуємо вдвічі менше артилерійських боєприпасів через різні фактори. Відтак ми і бачимо таку сьогоднішню ситуацію на певних ділянках фронту в умовах дефіциту певної номенклатури артилерійських боєприпасів.
Якщо говорити про калібри, то радянський калібр – 152 мм – витісняється. Однак, по-перше, в світі ще є і виробництво цих боєприпасів. І є досить сучасні артилерійські системи, які зараз експлуатуються у наших військах на цьому калібрі, і до них є постачання 152 мм пострілів. Це чеські САУ DANA-M2 та ще «радянська» гаубиця «Мста-Б» .
Ми розпочинали цю велику війну з Росією з гарматами калібру 152-мм і 122 мм. Але вже починаючи з середини 2022 року у нас почали з’являтися 155 мм та 105 мм гаубиці, які передавали партнери. Наприклад, 155 мм гаубиці М777А2 ми вперше почали використовувати на Ізюмському напрямку (це був 67 окремий гарматний дивізіон 406 окремої артилерійської бригади). І надалі вже під час контрнаступальних дій на Харківському напрямку було декілька підрозділів, озброєних 155мм гарматами.
Якщо казати про співвідношення, то за 2022 рік Сили оборони використали близько 1,5 мільйона артилерійських боєприпасів – починаючи від 120 мм мін і закінчуючи реактивними снарядами до РСЗВ. Половина з них – калібру 152 мм і 122 мм. Третина – це були 155 мм постріли. Вже в 2023 році ми витратили понад 3 мільйони снарядів. З них 1,6-1,7 мільйона – це були боєприпаси 155 мм. Тобто половина використаних нами боєприпасів – це 155 мм.
– А на цей рік співвідношення?
– Якщо брати на цей час, то співвідношення 152 мм і 155 мм складає 1 до 10 відповідно. Водночас з «натівським» калібром є і 105-мм гармати, які також себе дуже добре зарекомендували. У перспективі 155 мм калібр замінить 152 мм гармати, але наразі ми швидко не можемо це зробити.
– Якщо я правильно зрозуміла, то калібр, який найбільше у нас використовується – це 155?
– Так. Далі 122 мм, наступний – 105 мм, і значно далі – 152 мм.
– Щодо розриву в артпострілах між нами і росіянами. Остання публічна цифра, яку я чула – її нам назвав в інтерв’ю перший заступник міністра оборони Іван Гаврилюк місяць тому – 1 до 2. Станом на зараз він змінився?
– 1:2 – це базова цифра. У певні періоди проведення операцій цей розрив доходив майже до 1:6 — 1:7 на користь противника. Якщо ми використовували, умовно, 300-350 тисяч, то росіяни – до 2 мільйонів на місяць. Це всіх калібрів, на всіх ділянках фронту. Особливо це відчувалось в 2023 році під час Бахмутської операції ворога.
– У нас забезпечення снарядами менше, ніж у росіян. Чи правильно розумію, що з огляду на те, що у нас є багато західних систем, які більш сучасні, а у армії ворога на озброєнні лише радянські системи, то ми можемо якось вирівнювати цей дисбаланс, цей розрив за рахунок того, що західні системи можуть бути більш влучні і більш ефективно працювати?
– Я повністю з вами згоден. Першою серед західних систем до нас дійшла 155мм гаубиця М777А2 британсько-американського виробництва, вона доволі сучасна і пройшла модернізацію, але надходила до нас без бортового комп’ютера та блоків GPS навігації – як звичайна гармата без додаткового обладнання. Хоча завдяки своїм технічним характеристикам і наявній номенклатурі боєприпасів ми відразу отримали перевагу в дальності стрільби і в точності.
Якщо коротко, то є така характеристика боєприпасів як розсіювання. Це відхилення точок падіння снарядів в однакових умовах. В радянських боєприпасах розрахунковий показник – серединне відхилення по дальності – складає 20-25 метрів, але з урахуванням усіх супутніх умов сумарне відхилення точки падіння снаряду від цілі в кращому випадку буде не менше 100 метрів. І це за радянськими мірками було достатньо і перекривалось значною кількістю випущених снарядів по цілі. Але чим більша дальність – тим більші відхилення.
А на боєприпасах західного та американського виробництва розрахунковий показник – 10-15 метрів, а сумарне відхилення 50-60 метрів. Це про їхню точність, якість виготовлення снарядів, порохових зарядів та про використання точніших систем орієнтування і наведення.
З початком широкомасштабної агресії РФ, у нас на озброєнні були лише радянські артилерійські системи. І в росіян їх було в десятки разів більше. Тому ми почали ще тоді застосовувати нову, некласичну для артилерійських підрозділів тактику. Як наслідок, нам вдавалось вражати групову ціль вогнем 1-2 гармат майже прямими влучаннями. І це було ефективніше, ніж коли росіяни вели вогонь цілим дивізіоном по одній нашій гарматі, яка вела вогонь по них.
Це і завдяки відповідній підготовці наших артилеристів, більш точним і далекобійним західним гарматам, наявності БПЛА для розвідки і корегування. Зараз Україна використовує всі найсучасніші 155мм гармати, які тільки є: причіпні М777А2, самохідні М109А6, німецькі Panzerhaubitze-2000, британські АS-90, польські Krab, швецькі Archer. І ці гармати, що є в нас на озброєнні, дають нам перевагу як у точності, так і в дальності за умови забезпечення належною кількістю і відповідною номенклатурою боєприпасів.
Росіяни теж не стоять на місці, вони модернізують наявні артилерійські системи та створюють нові, намагаючись адаптувати їх до сучасних умов. Наразі їхню найсучаснішу 152мм самохідну гаубицю «Мальва», яка почала поступати у війська наприкінці 2023 року, нам уже вдалось виявити і ефективно вразити. Але ж, наголошую, що сучасні артилерійські системи від західних партнерів та США більш технологічні та розвинуті. І ми дуже здивували наших партнерів швидкістю опанування та ефективністю застосування цього озброєння.
– Що ви можете сказати про північнокорейські снаряди, які використовує армія ворога? Чи настільки вони погані?
– У відкритих джерелах було багато різної інформації. Ми чули в радіоперехопленнях, що у росіян є багато нарікань на так звані імпортні снаряди, їхній нерозрив (це проблема підривачів), на велике розсіювання та навіть розриви снарядів в стволах гармат.
Ми розуміємо, що ці боєприпаси надходили зі Східноазіатського регіону. Сказати напевно, що саме ці снаряди постачали з КНДР, не можу. Але починаючи з 2023 року нам траплялися трофейні мінометні міни та снаряди, а також фото- та відеоматеріали, де на цих боєприпасах були ієрогліфи в маркуванні.
Звісно, можна точно сказати, що ці боєприпаси менш якісні і мають проблеми зі спрацюванням. Але, на жаль, їх багато, вони мають вражаючу дію, застосовуються по наших підрозділах і росіяни швидко адаптуються до їхніх особливостей. Ми це чуємо в радіоперехопленнях. Вони відразу зробили таблиці стрільби для таких боєприпасів, визначили поправки для застосування.
Ми відчуваємо, що на окремих напрямках в них є дефіцит артилерійських боєприпасів. І ми відчуваємо, коли їм надходить нове постачання боєприпасів. І буде це північнокорейський снаряд чи якийсь інший – він все одно полетить і, ймовірно, може нанести шкоди.
Що теж цікаво: зараз противник на фронті почав використовувати гармати 30-40-х років – це 122 мм гаубиці М-30, були помічені 152 мм гаубиці Д-1, а також радянські гармати 50-х років, яких достатньо в країнах Ближнього Сходу, Азії та Африки. Це 130 мм гармата М-46 з дальністю стрільби 27 кілометрів, на яку в цих країнах достатньо боєприпасів, і це може в певній мірі створити додаткові проблем з їхнім ураженням.
– А чи були помічені в них якісь раритети часів Першої світової?
– Ні. Гармата – це ж залізо, воно може бути десь зношене, десь – ні. А ось де взяти постріл до цієї гармати? На складах їх вже немає, їхній гарантійний термін зберігання вийшов, а виготовляти нові під «музейну» гармату – безглуздо.
Для розуміння, артилерійський постріл складається з осколково-фугасного снаряду з вибуховою речовиною, яка заливається всередину, з підривача, який може бути контактним, дистанційним тощо, з порового заряду і з праймера, який запалює цей заряд. Сам по собі снаряд багато хто може виготовляти, але у всіх зараз дуже велика проблема – і в нас, і в Європі, і у росіян – з порохами. Їх виготовляє тільки кілька країн у світі, а потреба колосальна.
– Китай?
– Основний виробник – це Китай. Тому можна виготовити мільйони снарядів, але не буде з чого виготовити пороховий заряд і вибухової речовини, щоб його спорядити. Чим відрізняються західні артилерійські системи озброєння? Вони мають безгільзову обтюрацію – тобто без гільзи. Ми зараз використовуємо західні зразки – там замість гільз є порохові заряди в окремих тубах, це значно спрощує виробництво, але сам порох нічим поки не заміниш. І таких проблем достатньо з багатьма елементами пострілу.
– Раніше на рівні людей, не знайомих з військовою справою, були великі очікування щодо постачання нам касетних боєприпасів, мовляв: «нам їх дадуть і ми як дамо!»
– Ми дали!
– Вони справді настільки ефективні?
– Загалом номенклатура боєприпасів у західних країн значно ширша та ефективніша. Ті ж 155мм касетні боєприпаси від партнерів були надані дуже вчасно і показали себе дуже ефективно. У кожному з них 72 бойових елементи – 48 осколкових і 24 кумулятивно-осколкових, які під час спрацювання розлітаються по колу діаметром 90 метрів. Вони дуже ефективно показали себе під час ураження піхоти та легкоброньованої техніки.
У Радянському союзі теж були касетні 152мм, 203мм артилерійські боєприпаси, та реактивні снаряди для РСЗВ – «Ураган», «Смерч». Були перспективні боєприпаси для «Градів». Але їхня кількість у порівнянні з осколково-фугасними була незначна і уражаюча здатність нижча. Наприклад, у касетному 152 мм снаряді – 8 бойових елементів, у 203мм – 24, тоді як у західних 155 мм снарядах – нагадаю, їх 72.
Але ж щодо касетних боєприпасів є обмеження (йдеться про конвенцію 2008 року, яка забороняє їхнє використання). Хоча росіяни взагалі не дотримуються ніяких принципів ведення війни, вони використовують проти нас усе, що вбиває, і навіть заборонені засоби. Ми ж дотримуємось визначених правил та норм, партнери нам не дають ту заборонену зброю, яка в них є.
Наприклад, нам були дуже необхідні боєприпаси дистанційного мінування, які себе дуже добре зарекомендували. Нам надавали тільки 155 мм боєприпаси з протитанковими мінами, і вони показали дуже велику ефективність – як перед переднім краєм, так і в найближчій глибині противника. Хоча нам їх надали дуже небагато.
Водночас ми потребуємо снарядів дистанційного мінування з протипіхотними мінами, але нам таких не передають, Україна підписала відповідні договори з невикористання такої зброї. У росіян вони є і вони їх широко застосовують – так звані протипіхотні міни ПФМ-1 «Лепестки» – це є неконвенційна заборонена зброя.
– Які західні установки себе найкраще показали, на вашу думку?
– Ми використовували різні причіпні гармати, серед них 155мм М777А2 показала себе найбільш ефективною та ремонтопридатною. І за своїми характеристиками, і за якостями, які має ця гармата. І за умовами застосування вона виявилась найбільш придатна для сучасного ведення бойових дій.
Але в жодному разі не можна сказати, що нам потрібні тільки причіпні гармати чи тільки самохідні. Адже для різних напрямків у нас різні способи застосування гармат.
Ми змінили тактику застосування артилерії загалом. Основним тактичним підрозділом артилерії, згідно з бойовим статутом артилерії, є дивізіон. Основним вогневим – батарея. Батарея – це 4-6 гармат. Вони розгортаються у бойовий порядок на полі з інтервалом близько 50 метрів і одночасно виконують завдання – ведуть пристрілювання чи вогневий наліт по цілі. Управляє всіма гарматами батареї на вогневій позиції командир взводу — старший офіцер батареї. Але зараз на полі таке розташування неможливе, бо всі вони будуть виявлені і знищені.
Ми насамперед розосередили артилерію. Ми не стоїмо в бойових порядках, зараз кожна гармата діє як окремий вогневий засіб, вона автономна, має свій зв’язок і виконує завдання у взаємодії з іншої гарматою, яка знаходиться на відстані.
Під час Ізюмської операції я вперше звернув увагу, що ворог розташовував артилерію у класичний бойовий порядок – дивізіонами, в лінію. Достатньо були бити навіть однією гарматою не по їхніх гарматах, а по машині підвозу боєприпасів, щоб наробити там хаос на позиції. Згідно з їхнім бойовим статутом, машини підвозу боєприпасів розташовуються десь у районі 200-300 метрів від гармат. Якщо ці 5-6 машин починають горіти, детонувати, вибухати – це було значно ефективніше, і весь їхній дивізіон не в змозі виконувати завдання.
Зараз росіяни уже теж перейшли до погарматного розташування. Вони цього не робили відразу, бо не мали засобів зв’язку. Коли окупанти заходили, то навіть не мали мобільних телефонів. Вони використовували звичайні радіозасоби, які дозволяли нам їх прослуховувати. Тому вони всі групувались на напрямках і ми могли їх уражати. Це ті перші 4-5 місяців, коли вони несли шалені втрати під час просування.
Їхня шаблонність дій на початку дозволяла нам уражати їх навіть по декілька разів в одному і тому ж місці. Наприклад, ми спалили колону на одній з ділянок на Півночі. Минає час, тільки погасла пожежа – підходить ще одна колона по тому ж маршруту. Ми не віримо своїм очам, але знову наносимо ураження. І потім, коли ми брали звідти полонених, вони кажуть: «у мене є кроки маршруту, зв’язку немає, інакше не знаю, куди їхати».
На жаль, наш ворог швидко вчиться. Вони розгалузили свою систему управління, почали використовувати супутниковий зв’язок. І зараз їхня тактика у використанні артилерії не відрізняється від нашої.
– Чи справді у боях росіяни зараз роблять ставку здебільшого на штурмову піхоту за підтримки артилерії чи авіації? І чи це ефективно?
– Територія вважається зайнятою, якщо туди зайшла піхота. Як би хто не казав про вогневий контроль над тим чи іншим об’єктом, поки там не буде піхотинця, вона не зайнята. Утримання смуги, позиції, району здійснюється вогневими засобами у взаємодії з піхотою. У росіян така тактика простежується скрізь – штурмові дії великої кількості живої сили у поєднанні з вогневим впливом.
Під час одного з наступів мені до рук потрапив поіменний список російського підрозділу, зокрема роти. Там був указаний командир роти зі званням єфрейтор – це по-нашому старший солдат. Командир взводу у нього був у званні прапорщика, хоча мав бути тільки офіцером у званні до капітана. Чому так? Значить, той єфрейтор у тому підрозділі – лідер і справляється з обов’язками. Тобто на рівні некваліфікованих піхотних (штурмових) підрозділів вони роблять ставку на лідера, який зможе виконати завдання, а не на людину з освітою, званням тощо .
Як діють росіяни? Вони зараз використовують тактику малих груп, навіть по 1-2 чоловіки перебігають вперед, в укриття, накопичуються і далі переходять у штурм. Вони при цьому використовують броньовану техніку та різні транспортні засоби типу мотоцикли, квадроцикли, баггі, маючи завдання – максимально швидко наблизитись до наших позицій і зійтись у стрілецькому бою на наших позиціях.
Тому артилеристи і ударні безпілотники (FPV та скиди) охороняють піхоту від противника. В якому б не були укритті чи обладнаній позиції наші піхотинці – головне не дати змоги противнику підійти до них і не допустити втрати наших позицій. Противника треба уражати в районах зосередження, на маршрутах висування тощо. Розраховувати на стрілецький бій – це вже крайнє, що не можна допустити. Має бути максимально реалізована концепція дистанційного бою всіма засобами об’єднаної вогневої підтримки без участі нашого піхотинця. Цим самим ми збережемо життя солдата і не допустимо втрату ним позицій.
– Ми говорили про те, що у росіян змінюється тактика застосування артилерії. А тактика використання ракетного озброєння також змінюється?
– Їхні ракетні комплекси дозволяють наносити ракетні удари на всю глибину нашої країни. Ті балістичні ракети, які є у нас, тільки розвиваються і проходять випробування. У нас є програма розвитку ракетного озброєння, яка передбачає розробку і крилатих, і балістичних ракет. Але ж росіяни в цьому питанні поки попереду – вони мають і ресурс, і досвід.
Вони мають панування в повітрі своїх розвідувальних БПЛА. Якщо вони виявляють ціль, яка відповідає ракетному удару, а в деяких випадках – навіть нашу гармату, особливо – сучасну іноземну самохідну, то туди спочатку полетить баражуючий боєприпас типу «Ланцет», далі авіаційний удар КАБ, а бувало – й «Іскандер».
Але зараз балістичні та крилаті ракети вони здебільшого використовують для ураження районів зосередження, пунктів управління, окремих пускових наших РВ, засобів ППО, складів, аеродромів та важливих об’єктів критичної інфраструктури.
– Пам’ятаю, що колись у росіян було дуже довге реагування між виявленням ціллю і нанесенням по ній удару. Чи змінилось це?
– Вони проводять постійне чергування в повітрі їхніх розвідувальних БПЛА – це «Орлан», Zala, Supercam. Їх постійно багато у повітрі. Ми це відчуваємо на собі. Наприклад, на Запорізькому напрямку у них створено розвідувально-ударний комплекс – це стартова батарея «Іскандер» на чергуванні в окупованому Криму плюс розвідувальні БПЛА, які я вже щойно згадав.
Як це працює? Якщо якийсь з цих БПЛА виявляє на Запорізькому напрямку ціль – то час від фіксації до нанесення по ній удару «Іскандером» становить до 20 хвилин. Тобто якщо над Дніпром чи Запоріжжям чергує їхній розвідувальний БПЛА, то протягом 20-30 хвилин є ризик нанесення удару. Єдина раціональна протидія цьому станом на тепер – це ураження цього БПЛА.
Ми стикались з цим, адже вони дуже полювали на наші ракетні підрозділи та підрозділи ППО, але більшість їхніх ударів була по хибних цілях. Артилерія – це всепогодний рід військ, ми застосовуємо різні види боєприпасів, з різною глибиною ураження, з відповідним часом реакції – у нас усе це є. Але якщо не буде закрите небо – ми не зможемо виконувати завдання, коли ворог може «Іскандером» уразити ціль з реакцією у 20 хвилин.
– Не секрет, що ми маємо ворога, в якого кількісна перевага в людях, в ресурсах. Як би ви сьогодні оцінили наше становище у війні і ситуацію на фронті?
– Завдяки насамперед нашим партнерам мінімально необхідні засоби для ураження і стримування противника в нас є. Наша основна проблема – в людському ресурсі і неможливості повноцінного відновлення підрозділів і передусім – піхотних. Все залежить від стійкості піхоти.
Саме тому ворог і робить ставку на свою піхоту, а зараз вже і на корейське посилення, і на потужне дальнє вогневе ураження – в першу чергу удари КАБ, ракетні удари. А для того, щоб стримати цю навалу, крім всіх заходів підготовки, проведення і забезпечення операції на всіх напрямках, має бути підготовлена, вмотивована піхота. І головне – серед них мають бути командири — лідери на всіх рівнях.
Як безпосередній учасник різних операцій на Харківському, Херсонському, Запорізькому, Донецькому напрямках можу сказати, що противник зараз має успіх на окремих напрямках. Не тому, що щось раптово і кардинально змінилось. Ворог використовує дієву тактику – він давить скрізь, де продавлюється, де піхота не стоїть – туди він концентрує сили та удар.
Постійне нанесення авіаційних ударів КАБ різних калібрів, навала піхоти дозволяють йому мати успіх. А давить він насамперед людьми, адже техніку його ми виб’ємо. Але навіть якщо декілька бійців ворога пройде нашу лінію оборону, займе позицію, то туди піде ще 20-30-40 його солдат і ще більше. Противник не стоїть на місці, маючи нескінченний людський ресурс.
– Як відбувається підготовка українських артилеристів, який їхній шлях, скільки навчають?
– Ракетні війська та артилерія – це той рід військ, який зараз присутній у Сухопутних військах, у Військово-морських силах, у Силах спеціальних операцій, в Головному управлінні розвідки, в Державній прикордонній службі, в Національній гвардії. Ми всі використовуємо майже одні і ті ж артилерійські системи, принципи, правила, тактику, керівні документи. Це вимагає дуже значної єдиної методики підготовки солдата, сержанта і офіцера-артилериста для будь-якого підрозділу артилерії Збройних Сил України або для інших підрозділів Сил оборони.
Якщо казати про підготовку солдата і сержанта, призваного за мобілізацією, зараз, з 1 листопада базова загальновійськова підготовка триває 45 днів – до цього було 30 днів. Її проходять усі військовослужбовці. Це базовий перелік предметів навчання, які вони мають опанувати: починаючи від тактичної медицини, мінної безпеки, топографії, зв’язку, і закінчуючи розвідувальною, вогневою, технічною підготовкою.
За 45 днів з тебе роблять солдата. І тільки після цього йде підготовка за фахом – мінометника, артилериста самохідної чи причіпної артилерії, фахівця підрозділу артилерійської розвідки тощо.
Підготовка за фахом триває 30 діб – це, наприклад, для навідника гармати, а 45 діб суміщених курсів – для командира гармата. Якщо за час базової загальновійськової підготовки військовослужбовця розподілили в артилерійський підрозділ, там він показує якісь особливі якості чи здібності – тоді його направляють у навчальний центр на суміщені курси підготовки – це 45 діб. Вони включають одночасно курси лідерства і фахову підготовку командира гармати з посадою сержанта.
Далі, якщо сержант на посаді командира гармати добре себе зарекомендував, має вже бойовий досвід, відповідні знання і лідерські якості – можна розглядати питання про заміщення ним посади офіцерського складу.
Військовослужбовці з вищою освітою в залежності від фаху та рівня підготовки можуть направлятись на навчання (курси підготовки) від 3 до 6 місяців, після чого їм присвоюють офіцерське звання і направляють на первинні офіцерські посади – як правило, командирів взводів.
Якщо ми говоримо про цивільну молодь – це чотири роки навчання в Інституті ракетних військ та артилерії Національної академії сухопутних військ у Львові. Цього року нами нарешті був створений такий окремий інститут у складі Академії.
